— Невже це справді так? — із захопленням вимовив чоловік середніх років, з волоссям, яке тільки починало сивіти.
Він поправив окуляри з прямокутним склом, і ще уважніше вдивився у зображення химерних старовинних годинників, надруковане на великій глянсовій сторінці, каталогу мистецтвознавця.
— Так, це справді той годинник. І він є у моєї хазя... роботодавиці, тільки ось я не пам'ятаю, щоб він колись йшов. — Нервуючи і переминаючи капелюх у руках, відповів чоловік, що стояв навпроти гарного старовинного столу, зробленого з темного дерева, за яким сидів мистецтвознавець.
— Не страшно, гадаю, їх можна буде полагодити і відреставрувати. Один мій друг чудовий реставратор, та й я, дещо тямлю у годинникових механізмах. — швидко промовив він і, нарешті, глянув на співрозмовника.
Той був одягнений охайно, але в зовсім дивний і старий одяг. Кілька миттєвостей вони вивчали один одного. Поки мистецтвознавець не наважився знову почати розмову:
— Вас, мабуть, цікавить грошове питання. — сказав він, піднімаясь зі шкіряного офісного стільця, він скрився з вигляду за рядами книжних полиць, його голос почав глухо долинати з глибини білосніжної кімнаті, — Знаєте, я готовий платити будь-які гроші навіть за інформацію про місцезнаходження годинника. Адже це старовинна робота майстра дев'ятнадцятого століття. Я шукаю їх вже років 7, але як я не намагався, всі ниточки, що ведуть до годинника, обривалися. Ви для мене просто знахідка. Ну, що, визначились із умовами?
Він вийшов між полицями зі старовинною книгою в руках, але кімната була вже порожня, а на столі лежав жовтий, складений кілька разів листок, що пахнув вогкістю. На ньому не рівним почерком було написано чорнилом: «Садиба Іволгово. Поблизу села Загрибенькове. Знищ таємницю зупиненого годинника».
«Ну, і як це розуміти?» — пробубнив мистецтвознавець.
Анатолій Іванович довго стояв, розглядаючи дивний папірець і намагаючись пригадати, де знаходилася ця садиба. Нічого не пригадавши, він вирішив відшукати її в Інтернеті, але й там про таку садибу не було жодного слова, щоправда, Загрибенькове він таки знайшов. Село кілька разів за своє існування змінювало назву, а потім знову повернуло першу. Але тут були свої труднощі. Населений пункт Загрибеньково давно був покинутий. На кілометри від нього простягався ліс і дика природа, лише з незрозумілої випадковості не зворушена людиною. А найближчим хоч трохи живим населеним пунктом було Грибове за кілометр від кинутого села, яке теж доживало своє століття, проте ще утримувало на своїй території п'ятнадцять людей.
Інформація була не визначеною, і це могло стати пасткою, але Анатолій Іванович розсудив, що навряд чи для нього це завдасть особливої шкоди. Вбити і пограбувати його можна було, не вдаючись до таких складних дій, а отже, все могло виявитися правдою.
Мистецтвознавець швидко зібрав речі, не забувши взяти з собою пневматичний пістолет. Крім його, здавалося б, мирної професії, він був мисливцем за старожитностями. І часто вирушав на пошуки антикваріату в авантюрні подорожі, тому небезпеки, які могли його чатувати на дорозі, не зупиняли Анатолія Івановича.
Залишивши світло-блакитну сорочку з закатаними рукавами, але перевдягнувши серйозні, штани і туфлі, на куди зручніші джинси і кросівки, він спустився до свого чорного позашляховика. Кинувши сумку на заднє сидіння, він сів за кермо і попрямував за межи міста.
Ведений GPS навігатором, мистецтвознавець швидко знайшов місце, де потрібно було з'їхати з траси. Весь його наступний шлях пролягав через безлюдну місцевість з полями до самого горизонту по вибоїстих ґрунтових дорогах. Чим далі він пробирався від широкої, асфальтованої і просторої траси, тим більше дорога була заросла бур'янами. А колії проглядалися ледь помітними, світлими смугами прим'ятої трави, що дихала зеленню. Небо було затягнуте мутними хмарами. Місцевість навколо з лісопосадок і кущів змінилася просторими галявинами, а потім на горизонті почав маячити густий сосновий ліс. Коли навігатор приємним голосом повідомив, що до Грибового залишилося сто метрів, Анатолій Іванович несподівано помітив старі будиночки, що тулилися прямо біля загрозливої лісової стіни.
Невеликий чорний позашляховик, що повільно в'їжджає до села, справив у мешканців справжній шок та подив. Троє дітей були одягнені так, ніби пару днів тому тут ще вирувала Друга світова, в запорошені вицвілі речі, що не підходили їм за розміром. Босими ногами, піднімаючи дорожній пил, з веселим сміхом, вони бігали вулицею, але побачивши машину, що тихо під'їхала й зупинилася біля них, завмерли і втупилися в неї, немов це був корабель прибульців. Та й на самого Анатолія Івановича діти подивилися так, ніби він був інопланетянином, коли мистецтвознавець вийшов з автомобіля, щоб запитати у дітей, чи знають вони щось про Загрибенькове і садибу Іволгове, яка колись існувала тут.
Відповісти дівчинка і два хлопчики приблизно одного віку не встигли, тому що в сусідньому будинку рипнули двері, і з них вийшла так само старомодно одягнена жінка. У довгій темно-вишневій кофті, застебнутій на гудзики, в квітчастій спідниці, її голова була зав'язана жовтувато-білою косинкою, вона була повнувата і виглядала років на п'ятдесят. Вона винесла таз із білизною, мабуть збираючись прати, але побачивши «прибульця з міста» завмерла так само, як і діти.
Все в цьому місці здавалося застряглим у СРСР. Наче селище не змогло вирватися в двадцять перше століття і загрузло у давно минулій епосі. А його бідні і не доглянуті люди давно змирилися зі станом речей, не намагалися залишити своє село просто для того, щоб подивитися на інше життя. Вони загрузли у своїй не освітченості та дурості, і тому тепер із захопленням, заздрістю, здивуванням і навіть ворожістю розглядали Анатолія Івановича.