Розділ 25. Про анатомію, бруд та одне зізнання

— А як Крендель? — спитала Віллоу за сніданком, щойно я сіла за стіл. — Оклигав після моїх тістечок?

— Хто такий Крендель? — одразу ж зацікавився Нолан.

— Миша Тріс, — пояснила Віллоу так, ніби це знали всі, крім одного відсталого бойовика.

Нолан припинив жувати.

— У тебе миша?

— Є, — зізналась я. Приховувати після вчорашнього було безглуздо. — Живе в клітці, їсть за трьох, вдячності нуль.

— Навіщо тобі миша?

Питання було по суті, і чесна відповідь на нього — «так склалося» — нікого б не задовольнила, тож я обмежилася тим, що Крендель — вихованець тихий і місця багато не займає.

— Я люблю мишей, — раптом сказала Ембер. — У нас удома жили. Покажеш?

— Покажу, — пообіцяла я. — Тільки не сьогодні. Він після вчорашнього ще квелий, сидить у кутку й ображається на весь світ. Хай спершу заспокоїться.

— Ой, а це я винна, — засмутилася Віллоу. — Це ж мої тістечка.

— Це його жадібність, — заперечила я, і після кількох уточнень про тістечка мишача тема, на щастя, потонула в історії Нолана про те, як він у дитинстві приніс додому щура, щур утік у перший же вечір, і родина потім тиждень жила в стані бойової готовності.

Першою парою стояли основи рунології — спільні для нас і бойовиків, тож я сиділа між Ембер і Тео і слухала професорку Вейл. Вейл пояснювала, що крива лінія в руні — це не помилка, а вибух, і, судячи з інтонації, до цієї думки вона дійшла емпіричним шляхом. Руни я знала пристойно, тож головне завдання на парі було креслити їх трохи гірше, ніж умію.

Другою парою стояли основи цілительства. Цілителів із нас робити ніхто не збирався — дар не той, — тож Мейв вчила стихійників і бойовиків анатомії та першої допомоги.

Сьогодні розбирали переломи. Професорка говорила рівно, показувала на схемі, потім викликала до дошки Тео й на його чесній кремезній руці демонструвала, як накладається шина. Я конспектувала.

Десь на середині пари я впіймала на собі погляд Мейв. Упіймала, відзначила і забула б — викладачі поглядають на новеньких, це нормально. Але погляд повернувся. Потім ще раз. Так дивляться, коли щось не сходиться. До кінця пари я сиділа з бездоганно рівною спиною, писала бездоганним почерком і перебирала в голові все, що могло привернути її увагу. Ілюзія трималася. Поведінка Трісільди в межах норми. Записую акуратно, питань не ставлю, ніде не блиснула зайвим знанням.

Пояснень не знайшлося, зате знайшлося неприємне відчуття під ребрами, яке я поклала в скриньку з написом «розберуся пізніше» і накрила кришкою. Скринька, треба сказати, останнім часом заповнювалася швидше, ніж я її розбирала.

Пролунав дзвінок, і Мейв, нагадавши, що на наступний тиждень опіки, нас відпустила.

Третьою парою у стихійників ішла фізпідготовка, і на неї я нарешті прийшла у формі.

Смуга перешкод зблизька виявилася значно гіршою, ніж із лави. Колоду я пройшла на впертості: повільно, розвівши руки, і зійшла з неї не так, як задумувала, — але зійшла сама.

Стінку взяла з третьої спроби, і третя вдалася тільки тому, що дівчина-вітрувальниця знизу підштовхнула.

А рів перестрибнула — точніше, перелетіла завдяки тій самій вітрувальниці — і в'їхала долонями в багнюку по той бік.

Підводячись, я глянула на брудні по лікті руки — і мене прошило: а обличчя? Обличчя ж намальоване. Всі навколо зараз побачать дівчину, яка щойно викупалася в багнюці й сяє чистотою.

Я нахилилася, ніби обтрушуюся, і швидко домалювала поверх ілюзії смугу на щоці, пляму на лобі, кілька вибитих пасом. Наосліп, без дзеркала, за відчуттям власного обличчя. Лишалося сподіватися, що вийшло схоже на бруд, а не на бойове розфарбування.

— Ларенельсія! — гримнуло з боку Ворстона. — Ти там оселитися вирішила?

— Уже виходжу.

— Виходь. Частокіл сам себе не візьме.

Частокіл і я не взяла. Але доповзла до нього чесно.

Ворстон, відпускаючи групу, затримався біля мене на секунду.

— Погано, — повідомив він. — Наступного разу тримайся ближче до середини колоди, а не туди, куди тобі хочеться.

Дорогою до гуртожитку я витягала з волосся справжню багнюку крізь намальовану і робила висновок. Ілюзія, яка тримається бездоганно за будь-яких обставин, — це чудово рівно доти, доки обставини бездоганні. Далі вона починає працювати проти мене. Отже, тепер бруд, піт і розтріпаність доведеться додавати вручну. Дожилася: колись я вимальовувала блиск волосся, тепер вимальовуватиму патьоки на скроні.

У кімнаті я насамперед перевірила Кренделя. Крендель сидів у мисці і гриз зерно з таким апетитом, що вчорашній вечір здавався непорозумінням. Я насипала йому ще, вилила на себе всю гарячу воду, яку видав мідний важіль, і перевдяглася.

О пів на п'яту я вже стояла в кабінеті у викладацькому крилі й дивилася на стос, який мені видали.

— Другий курс, — сказав Ілларіс, підсовуючи теку. — Тема тобі знайома, критерії прості: чи розуміє автор, про що пише, і чи не переплутав століття. Третій курс мій.

— Ти щедрий.

— Я практичний. — Він уже сидів над власним стосом і не підводив голови. — Я цю тему вчора прочитав від початку до кінця, тепер знаю про неї більше за половину авторів.

Далі ми працювали мовчки.

Мовчання виявилося затишним. Ілларіс читав швидко, ставив помітки на полях і час від часу видавав короткий звук, з якого можна було зрозуміти, наскільки авторові пощастило. Я розбирала свій стос і думала.

Думала я не про реферати.

За півтори години я дочитала двадцять третю роботу, поставила оцінку, відклала аркуш і сказала:

— Ілларіс. У мене нічого не сходиться.

Він дописав щось на полях і підвів голову.

— Що саме?

— Ми шукаємо того, кому це було вигідно. Я третій день перебираю всіх, кого знаю в цих стінах, і в мене виходить рівно одне ім'я. Ар'єнталь.

Перо в його руці зупинилося.

— Беатріс.

— Дай договорити. Дивись, як це складається. Ґрант нападає на неї. У неї знаходять артефакт. Вона в цій історії з самого початку по вуха — а виходить із неї чистою, бо вину акуратно переносять на мене. Одна дія, два результати: з неї знімають звинувачення, і зроблено це моїми руками. Красиво. Я б оцінила.