Розділ 24. Про пошукові таланти та ціну тістечок

Стоячи посеред кімнати з порожньою кліткою в руках, я щиро спробувала скласти план пошуків. План вийшов короткий: миша, гуртожиток на десятки кімнат, нуль ідей. Я не вміла шукати. Мене вчили знаходити вигідні партії, слабкі місця співрозмовників і приховані мотиви — але не сірих гризунів завбільшки з долоню в будівлі розміром із квартал.

Зате я знала того, хто знаходити вміє. Знайшов же він мене — в чужому місті, під чужим обличчям, під чужим ім'ям.

Відвід очей ліг звично, і за десять хвилин я вже стояла перед дверима кабінету у викладацькому крилі. Постукала, дочекалася втомленого «заходьте» і прослизнула всередину.

Ілларіс сидів за столом, обкладений стосами паперів, і вигляд мав такий, ніби програв цим паперам війну, але ще не підписав капітуляцію. Перед ним лежав розгорнутий реферат.

— А, це ти, — сказав він, коли я стала видимою. — Уяви, з'ясувалося, що третій курс теж писав роботи. Ллойд збирав їх, як білка горіхи, і, підозрюю, з тією ж метою — ніколи не чіпати. — Він відклав перо і глянув уважніше. — Що сталося?

— Зник Крендель.

— Хто?

— Крендель.

Ілларіс дивився на мене з терплячим очікуванням людини, якій щойно назвали пароль без відгуку.

— Моя миша, — пояснила я.

— А. — Він відкинувся на спинку крісла. — Миша зникла із зачиненої клітки. Це вже цікаво.

— Клітка була відчинена.

— Чому?

— Тому що в нас домовленість. Я його не замикаю, він не тікає.

— Ти домовилася, — повільно повторив Ілларіс, — з мишею.

— Так.

«Тобі ж я колись довіряла, — подумала я. — Чому б не довіряти миші? Результат, як бачимо, однаковий».

— Ясно, — сказав Ілларіс тоном, яким дипломати кажуть «ясно», коли їм нічого не ясно, але уточнювати собі дорожче. — І чому ти вирішила, що я вмію шукати мишей?

— Мене ж ти знайшов.

— Ти не миша.

— Тим більше. Я вміла ховатися, він — ні. То ти допоможеш?

— Допоможу. — Він постукав пальцем по стосу рефератів. — За однієї умови.

— Якої ще умови?

— Ти допоможеш мені.

— З чим?

— З оцим. — Палець знову ліг на стос. — Ти казала, що знаєш тему. Сто чотири роботи другого курсу, і, як з'ясувалося сьогодні, ще дев'яносто — третього. Я не встигну до кінця семестру навіть із моїми талантами.

— Добре, — сказала я. — Знайдеш Кренделя — перевірятиму твої реферати.

— Приємно мати справу з людиною, яка розуміє ринкову вартість миші.

Він висунув шухляду, дістав звідти амулет на ланцюжку — я впізнала відвід очей, добротна робота, — накинув на шию і, обійшовши стіл, узяв мене за руку.

Десь глибоко всередині щось смикнулося. Назовні я не випустила нічого, крім піднятої брови.

— Це навіщо?

— Викладачу нічого робити в жіночому гуртожитку, — сказав він. — А дві окремі невидимки в одному коридорі — це вже не конспірація, а парад. Накидай свій.

Логіка була бездоганна, що дратувало окремо. Я накинула ілюзію, і ми рушили — невидимі, тримаючись за руки, через подвір'я, повз студентів, які дивилися крізь нас. Долоня в нього була тепла й суха, і я всю дорогу ретельно думала про мишей.

У кімнаті Ілларіс випустив мою руку, зняв амулет і роззирнувся. Подивився на клітку. Потім його погляд змінився — став розфокусованим і водночас гострішим, ніби він дивився не на речі, а крізь них, — і повільно поїхав від клітки по підлозі, вздовж плінтуса, до шафи.

— Твій утікач пішов туди, — сказав він і кивнув на стіну за шафою. — У сусідню кімнату.

— Ти це звідки взяв?

— Бачу шлях. — Він кліпнув, і погляд став звичайним. — Я, здається, згадував.

— Згадував, — погодилась я. — Я думала, це метафора. Красивий зворот у дипломатичному стилі. А воно, виходить, отак — буквально?

— Отак буквально.

— І мене ти теж так знайшов?

Він відповів не одразу. Кілька секунд дивився на мене, і я не зрозуміла, що саме він зважував.

— Так, — сказав нарешті. — Майже так.

«Майже» повисло в повітрі, але розпитувати я не стала. У мене за стіною сидів гризун, а поруч зі мною — чоловік, у якого на кожне моє питання було три відповіді, і всі неповні.

— За тією стіною живе Віллоу, — сказала я. — Чекай тут.

Віллоу відчинила на другий стук — з пером у руці й чорнильною плямою на пальці.

— Тріс? Щось сталося?

— Сталося, — зізналась я. — Здається, до тебе втекла моя миша.

— Твоя... — Віллоу кліпнула. — У тебе є миша?

— Є. Була. Десь із обіду — швидше теоретично.

До честі Віллоу, питання «навіщо тобі миша» вона відклала на потім і одразу перейшла до справи. Ми зазирнули під ліжко — порожньо. За скриню — теж. Віллоу відчинила тумбочку, і звідти на нас глянула картонна коробка з-під тістечок, у якій, серед крихт і уламків глазурі, сидів Крендель.

Точніше, лежав. Округлий, осоловілий, із виразом глибокої внутрішньої капітуляції.

— Мої тістечка! — ахнула Віллоу. — Я їх на вихідні берегла!

— Вибач, — сказала я, витягаючи цю ганьбу родини з коробки. Крендель навіть не пручався — здається, робити це йому заважав власний живіт. — Я принесу тобі нові. Стільки ж і ще зверху. Слово честі.

— Та нехай уже, — Віллоу дивилася на мишу із сумішшю обурення і замилування. — Ой, а він нічого такий. Товстенький.

Товстеньким він не був ще вранці. Я подякувала, пообіцяла компенсацію вдруге і винесла злочинця з місця злочину.

У кімнаті я поклала Кренделя на стіл. Він розлігся на ньому сірою калюжкою і дихав часто й неглибоко. Ілларіс схилився над ним із цікавістю дослідника.

— Переїв, — констатував він. — Причому героїчно. Тістечка були часом не шоколадні?

— Звідки я знаю? Це були тістечка Віллоу. — Я придивилася до крихт, що застрягли у Кренделя у вусах. Крихти були підозріло темні. — Припустімо, шоколадні. І що?

— Шоколад для гризунів шкідливий.

— Наскільки шкідливий?

— Ну, — Ілларіс випростався, — вони й так живуть недовго. Шоколад може дещо прискорити фінал.