Розділ 23.Про мишачі примхи та дівочу скромність

Беатріс.

Середа почалася з того, що Крендель проігнорував сир.

Учора ввечері я списала його апатію на переїзд: нова клітка, незнайомі запахи — будь-хто засумує. Але вранці він так само сидів у кутку сірою грудочкою, а шматочок сиру — хорошого, між іншим, купленого спеціально — лежав неторканим. Я присіла біля клітки й постукала нігтем по прутику. Крендель повів вусами й відвернувся.

— Ти мені це припини, — сказала я йому пошепки. — Я не для того тебе через пів країни везла, щоб ти тут влаштовував голодування.

Крендель промовчав. Дискусійним партнером він завжди був так собі, але раніше принаймні їв.

Я поклала в клітку ще й шматочок пирога — раптом у нього претензії до меню — і вирішила: після пар одразу сюди. Якщо не їстиме до вечора, доведеться з'ясовувати, кого в цій Академії можна запитати про хвору мишу так, щоб не стати місцевою легендою вже на першому тижні.

Вмиваючись, я впіймала себе на тому, що вчорашня розмова в кабінеті досі крутиться в голові. І чіпляє в ній чомусь рівно одне місце. «Ми ходили болотами й пустелями». Ми. Я тоді уточнила обставини — виключно з ретельності — а він посміхнувся так, ніби виграв партію, якої я не починала.

Невже справді ревную? Я сполоснула обличчя холодною водою. Ні. Я систематизую інформацію про ненадійних свідків. Це різні речі, і я не збираюся з'ясовувати, наскільки різні.

Зате список — ось про що варто було думати, і я думала, поки заплітала волосся. У цій Академії відбувалося забагато всього одночасно: мене підставили з магією крові, хтось методично викошував конкурсантів — і все за один семестр, під одним дахом. Два незалежні змовники в одному навчальному закладі — це вже перенаселення. А якщо змовник один, картинка складається цікаво: амулет, який мені приписали, працював із чужою свідомістю. Підкорення волі. А в конкурсному списку перший номер просто взяв і відмовився. За заявою.

Сеїл Карейн, артефактор із четвертого курсу.

Той самий Карейн, який три роки воює з Морвелем за кожен бал — про їхні апеляції вже ходять легенди, одна була через чверть бала. Цього року Морвель його таки обійшов і поїхав за Завісу як кращий на факультеті. Для Карейна конкурс лишався єдиним способом зрівняти рахунки — і він цей конкурс виграв. А потім написав заяву про відмову.

Не вірю. Так само, як не повірила б, що Селеста відмовилася від свіжої плітки. З ним треба поговорити — обережно, через випадковість, яку я йому організую.

А поки що мене чекав подарунок розкладу: ельфійська другою парою. Дуже вчасно. Було в мене одне питання, і відповідь на нього сиділа в тій самій аудиторії.

До обіду я дійшла з відчуттям добре відпрацьованого дня.

На практиці стихій моя куля протрималася майже пів хвилини й доросла розмірами до сливи. Викладач сказав «уже краще» і записав щось навпроти мого прізвища. Хотілося вірити, що не «підозріло». А у Ембер стався вибух, і судячи з реакції оточуючих, далеко не перший.

На теорії магії я сумлінно конспектувала речі, які здала на відмінно ще два роки тому.

На ельфійській старанно плутала часи й ставила наголоси так, що пані Ілвен двічі перепитала, чи не вчила я мову за словником купецьких скорочень. Заодно я пів пари спостерігала за однією рудою потилицею через ряд — і те, що наспостерігала, вимагало перевірки. За обідом якраз і перевіримо.

Їдальня гула упівсили: бойовиків за розкладом тримав полігон, тож за столиком біля вікна ми сиділи втрьох — я, Ембер і Віллоу.

— Між іншим, — Ембер відсунула тарілку, — у тебе сьогодні куля вийшла нормальна, навіть Лоренц помітив, а він помічає раз на семестр.

— Тренуюся щодня по годині, як прописано. Страждаю, але тренуюся. — Я зітхнула. — Але давай чесно: сьогодні героїнею полігону була не я. Віллоу, ти багато втратила, У Ембер куля вдалася настільки, що з сусіднього майданчика прибігли дивитися.

— Що, справді? — Віллоу перевела погляд з мене на Ембер. — А що було?

— Куля й була, — сказала Ембер. — Трохи більша, ніж планувалося.

— Трохи, — підтвердила я. — Я через два майданчики стояла. Спочатку гримнуло, потім прилетів дим, і десь у диму стояла дуже спокійна Ембер.

— Хотіла з кулак. Вийшла з діжку. — Ембер акуратно дмухнула на чай. — А потім їй стало нецікаво бути кулею. Брови, до речі, цілі. Майже.

Я придивилася. Ліва брова в Ембер і справді закінчувалася трохи раніше, ніж задумала природа.

— Зате вражає, — сказала я. — Про мою кулю ніхто в їдальні розповідати не буде. А от про що будуть — так це про мою ельфійську. Пані Ілвен сьогодні від моєї вимови двічі перепитала, де я вчила мову, і дивилася з таким жалем, що мені самій себе шкода стало. — Я повернулася до Віллоу. — Слухай, а може, ти зі мною позаймаєшся? Хоч вимову поставити.

— Ой, ні! — Віллоу замахала руками так, що ледь не змела сільничку. — Я сама в ній ледве плаваю! Я тому й на конкурс до ельфів не подавалася — там вимоги огого: історія, ельфійська, спецпредмет... Я глянула на список і зрозуміла, що з моїми знаннями там робити нічого.

— Ага, вимоги, — сказала Ембер у чашку. — А Нолан тут ні до чого.

— До чого тут Нолан?! — Віллоу порожевіла зі швидкістю, гідною вогняного факультету. — Ми тоді взагалі ще... ми навіть не... Це через вимоги!

— Звісно, — кивнула Ембер з усією серйозністю, на яку здатна людина з підпаленою бровою. — Через вимоги.

Момент був зручний, і я його не проґавила:

— А ти подавалася на конкурс?

Ембер поставила чашку. Пауза вийшла довшою, ніж належить паузі в застільній розмові.

— Подавалася, але не пройшла. Знань не вистачило.

— Ого. А яке місце зайняла? Там же рейтинг був, кажуть.

— Не пам'ятаю вже. — Вона повела плечем. — Давно було, і неважливо вже. Десь далеко.

Давно? Менше місяця тому. Своє місце в рейтингу, за який боровся, людина пам'ятає й через рік — особливо якщо це місце в десятці, поперед старшокурсників. А тут — «десь далеко». Феноменальна скромність. Або феноменально коротка пам'ять. Або третє, і третє мені подобалося найменше.