Розділ 22. Про спадок, який ніхто не заповідав.

Ілларіс.

Коли Ілларіс складав план проникнення в Академію, посада викладача історії виглядала в ньому найпростішим пунктом. Стій біля кафедри, розповідай дітям цікаві історії про давні часи годину-другу на день, а решта часу — на справу, заради якої він, власне, і прибув.

Розклад, виданий йому в понеділок разом із ключем від кабінету, дивився на речі ширше. Розклад вважав, що історія буває різна — і вся вона тепер його.

Понеділок починався з історії магії у другого курсу. Про існування окремої історії магії Ілларіс дізнався з того ж розкладу, приблизно за двадцять хвилин до дзвінка. Його власні знання з предмета вміщалися в одне речення: колись Потоки відкрили, відтоді ними користуються. На щастя, існував перевірений дипломатичний прийом — якщо не знаєш, про що говорити, говори про те, як про це слід говорити. Годину він розповідав про джерела: як літописці прикрашають, кому це вигідно, чому три хроніки описують ту саму подію чотирма способами і що робити досліднику, коли всі четверо брешуть. Говорив упевнено, паузи робив у правильних місцях, двічі пройшовся між рядами. Другокурсники сумлінно конспектували. Тільки дівчина з першого ряду дедалі частіше відривалася від зошита й дивилася на нього з обережною підозрою людини, яка щойно порахувала: за півтори години лекції в конспекті не з'явилося жодної дати.

Друга пара нарешті виправдала його очікування: перший курс, загальна історія, вдячні обличчя, Війна Розколу. Тему він узяв першу-ліпшу з тих, які знав добре, — і лише по очах аудиторії зрозумів, що Ллойд її вже читав. Причому, судячи з приречених облич, не раз. Довелося брати не новизною, а подачею. Подача спрацювала, але проблема нікуди не ділася: наступного тижня буде чергова лекція, і щоразу розповідати про Війну Розколу не вийде навіть із його акторськими здібностями.

Третьою парою стояла історія воєн — бойовики упереміш зі стихійниками. Ілларіс розповідав про кочівників: тактику набігів, чому прикордонні гарнізони століттями не могли їх притиснути і як виглядає війна, в якій супротивник не тримає міст. Це він знав ґрунтовно, з подробицями, походження яких волів не уточнювати. Десь на середині лекції серйозний юнак з першого ряду підняв руку і повідомив, що за програмою в них зараз облога Дірхолма. Ілларіс подякував за цінне уточнення, і продовжив про кочівників. Про облогу Дірхолма він знав рівно те, що вона була.

Вечір понеділка пішов на підготовку до вівторка. Слово «підготовка» означало читання підручника на пів кроку попереду студентів.

Вівторок приніс правознавство. Право Ілларіс знав — специфічно, з робочого боку: які закони людських земель мають лазівки, якими користуються контрабандисти, межі повноважень інспекторів і десяток способів, як ці межі можна розширити. Про це другокурсникам і розповів. Аудиторія слухала з підозрілим ентузіазмом — вочевидь, розділ «як саме порушують закон» у підручнику був висвітлений скромніше, ніж хотілося б студентам.

А другою парою в розкладі стояла політологія. Четвертий курс. Виявилося, Ллойд читав і її — разом з історією, історією магії, історією воєн та правознавством, — і вся ця спадщина тепер переходила до нового викладача цілком, як маєток з боргами. Політологію Ілларіс відчитав чесно: розповів четвертокурсникам, як насправді ухвалюються рішення там, де їх ухвалюють, і чим офіційна причина відрізняється від справжньої. Це він знав не з книжок. Четвертий курс, який за три з половиною роки навчився дрімати з розплющеними очима, до кінця пари сидів прямо.

Спадок професора Ллойда взагалі виявився щедрим. Розклад на шість днів, де про половину предметів Ілларіс тиждень тому не підозрював. Кабінет, у якому папери лежали геологічними пластами і, здається, потихеньку розмножувалися. І на додачу — кураторство другого курсу артефакторів: два десятки людей, які вміють розібрати будильник, зібрати з нього щось заборонене і щиро здивуватися претензіям.

Ректор, згадав Ілларіс, ще на співбесіді делікатно пропонував йому щось природніше. Тоді це прозвучало як сумнів у його здібностях. Тепер звучало як спроба порятунку.

Тішило житло. Йому дісталася не квартира Ллойда — туди він поки що навіть не заглядав, — а вільна, у Викладацькому дворику: десяток будиночків за головним корпусом, серед старих лип. П'ять — на дві родини, просторі, з окремими входами з торців; чотири — на чотири квартири, з палісадниками завбільшки з носовичок; і окремий будинок ректора, який стояв трохи осторонь і дивився на решту з адміністративною гідністю. Ілларісова квартира була в чотириквартирному будинку. Внизу одна велика кімната — вітальня, вона ж їдальня, з кухонним закутком за перегородкою і кабінет. Нагорі дві спальні та ванна з рунним підігрівом. Для тимчасового притулку — більш ніж пристойно. Ілларіс навіть почав підозрювати, що частина викладачів працює тут переважно через житло.

Він саме дозволив собі подумати, що день закінчується стерпно, коли біля аудиторії його перехопила дівчина зі значком артефакторики і теками під пахвою — за поставою і теками в ній безпомилково вгадувалася староста.

— Пане Вендел, перепрошую. А коли будуть оцінки за реферати?

— За які реферати?

Судячи з того, як витяглося обличчя старости, питання було неправильне. З'ясувалося: за день до зникнення Ллойд зібрав у другокурсників реферати. Оцінка мала піти в семестрову. Семестр закінчувався, оцінки не було, другий курс нервував.

— Я розберуся, — пообіцяв Ілларіс тоном людини, яка знає, де лежать реферати.

Він не знав, де лежать реферати. Він навіть приблизно не уявляв, де в тому кабінеті може лежати щось конкретне. А ще він швидко порахував: якщо Ллойд збирав письмові роботи з усіх своїх предметів, то при чотирьох з половиною сотнях студентів в Академії десь у паперових пластах кабінету може спати ціла бібліотека неперевіреного.

Саме тоді, стоячи посеред коридору, Ілларіс уперше подумав про зникнення Ллойда не як слідчий, а як спадкоємець: а може, ніякої таємниці немає? Може, чоловік просто одного ранку подивився на цей розклад, на цей кабінет, на стос чужих почерків, на це кураторство — і пішов, куди очі дивляться?