Розділ 21. Про фізичну підготовку та чужі плащі

Фізичну підготовку я запам'ятала як найлагідніший предмет в Академії. Кілька кіл навколо полігону для розминки, кілька вправ, потім Ворстон відпускав нас будувати ілюзії на швидкість чи метати ножі — теж, по суті, ілюзії, бо ніхто ні в що не влучав, — і на цьому все закінчувалося.

Два роки тому Ворстон іще намагався зробити з ілюзіоністів щось боєздатне, потім змирився і махнув рукою. Розумна людина.

Тож коли в розкладі стихійників я побачила фізичну підготовку, то не стривожилася.

Я прийшла на полігон у своїй темно-синій сукні — тій самій, зручній, у якій я цілком успішно пережила математику. Форму я, якщо чесно, купити забула. Минулого разу форма мені не була потрібна взагалі, і думка про неї просто не встигла оформитися серед суконь, черевичків і рукавичок.

Помилка з'ясувалася швидко. Ворстон за місяць не змінився: та сама квадратна постать, той самий шрам через щоку, той самий голос, від якого мимоволі випрямляєшся. Він обвів очима групу — вогневики, водники, двоє магів льоду, хлопець, який ліпив із вологого піску кулю завбільшки з голову й перекидав її з руки в руку, — і зупинився на мені.

Точніше, на моїй сукні.

— Новенька? — Він звірився зі списком. — Ларенельсія. — Прізвище він здолав з одного заходу, як людина, що воює зі складнішими речами. — На бал зібралися?

— Забула форму, — чесно сказала я. Брехати Ворстону про причини — все одно що брехати стіні: марно й трохи принизливо.

— Забула. — Він повторив це так, ніби я зізналася, що забула, як мене звати. — Сідай он на лаву. Сьогодні дивишся. Один раз. — Він підняв палець. — Наступного разу приходиш у чому хочеш, хоч у цьому самому, мені байдуже. Але на смугу підеш. Вирішиш, що сукня зручна, — біжи в сукні. Тільки потім не жалійся, що зачепилася подолом за колоду.

Я сіла та дивилася, і це виявилося пізнавальніше, ніж хотілося б.

Про те, що у стихійників усе інакше, я, власне, знала. Рейнар і Кайден вчилися саме тут, і обидва не вилазили з полігонів. Але це знання лежало в голові десь у розділі «чоловіки та їхні розваги» і жодного разу не розгорнулося в практичний висновок, що вимоги до жінок тут не набагато м'якші. Останні тижні мені взагалі було не до розгортання висновків.

У моєму уявленні стихійник — це людина, яка викликає дощ над посушливим полем або гасить пожежу, стоячи на безпечній відстані з гідним виразом обличчя. Про те, що половина цих людей піде потім у міську варту, у прикордонну службу чи ще кудись, де стихію треба донести до потрібного місця на власних ногах і бажано швидко, я якось не думала. А Ворстон, судячи з усього, думав про це щохвилини.

Стихійники розтягнулися вздовж смуги перешкод. Колоди, стінки, рів, канат, під кінець — щось на кшталт частоколу, який належало брати з розгону. Хлопець із групи землі проходив перешкоди, укріплюючи собі опору просто під ногами. Дівчина-вітрувальниця перестрибувала рів, підштовхуючи себе поривом. Двоє магів льоду намостили собі через багнюку смужку, по якій ковзали, як по річці. Вогневики бігли просто так, без хитрощів, зате бігли швидко.

Наступні півтори години я спостерігала, як група долає смугу перешкод. Подібний досвід я мала лише раз: нічний перехід через ельфійський ліс, коли я тікала від магістрату в бальній сукні й атласних туфлях. Відтоді я твердо засвоїла, що сукні не годяться для лісу. Тепер цей перелік, схоже, поповнив і полігон.

Після заняття, поки група розходилася, я перехопила Ембер:

— Слухай, ти не в місто часом? Мені треба дещо купити, а я тут нічого не знаю, заблукаю на першому ж повороті.

Насправді купити я могла і сама. Мені просто хотілося пройтися з Ембер і придивитися до неї ближче.

— Не можу. — Ембер відкинула з чола вологе руде пасмо. — Реферат треба здати, я і так тягну. — Вона на секунду замислилась. — А Тео йде. Він кілька разів на тиждень підробляє в кузні, якраз зараз збирався. Спитай його, він тебе доведе, він хлопець надійний.

Що ж, подумала я. З Ембер — іншим разом. Почнемо тоді з Тео.

Тео я наздогнала вже за брамою. Він ішов у бік міста рівним неспішним кроком людини, яка нікуди не поспішає, бо все одно дійде.

— Ембер сказала, ти в місто, — почала я. — Можна з тобою? Мені по крамницях, а я тут уперше.

Він глянув на мене, кивнув і трохи сповільнив крок, підлаштовуючись.

Якийсь час ми йшли мовчки. Мовчати Тео вмів так, що ставало навіть затишно, — але мені мовчати було невигідно.

— Ти теж по справах? — спитала я.

— На роботу. — Пауза. — В кузню. Помічником, кілька днів на тиждень.

— У кузню? — Це було цікаво. — А хіба студентам можна підробляти?

— Можна, як не заважає. — Ще пауза, коротша. — Батько коваль. Звична річ. Руки роботи хочуть.

— А в місті хороша кузня?

— Нормальна. Майстер строгий, але чесний. — Він подумав. — Платить вчасно.

Для Тео це була майже промова. Я вирішила не тиснути й перейшла до справи:

— Тоді, може, підкажеш, куди мені по одяг для полігону?

— До пані Ельзи, — сказав Тео без вагань. — Мої подруги там усе беруть.

— Тобто якщо я туди піду, то теж стану твоєю подругою? — я всміхнулася йому мило-мило. — Домовились. Веди.

Він глянув на мене скоса — і кутик його рота піднявся. Ледь-ледь, на мить, але це була цілком повноцінна усмішка.

Ми звернули на широку вулицю, і я вже приготувалася слухати чергову коротку репліку про напрямок, коли раптом завмерла посеред вулиці — коли погляд сам зачепився за постать на протилежному боці.

На тому боці дороги, неквапливо, з тією невимушеністю, яку не підробиш, ішов мій брат.

Якого кренделя тут робить Бран?

Брана тут бути не могло. У принципі. Північний Архіпелаг за тисячі миль звідси, і у мого брата рівно нуль причин з'являтися в провінційному Вайтстоуні. Особливо зараз. Особливо коли його зганьблена сестра офіційно вважається втікачкою, а родина її зреклася.

— Тріс? — Тео зупинився поруч. Простежив за моїм поглядом, знайшов постать на тому боці, знову подивився на мене. — Щось сталося? Ти його знаєш?