Розділ 20. Про добрих сусідок та новий початок.

О сьомій ранку гуртожиток Академії прокидається весь і одразу — будильник тут один на всіх, і особисті обставини кожного окремого студента його не цікавлять.

Кілька секунд я лежала і не могла зрозуміти, де я. Потім пам'ять увімкнулася: кімната сто одинадцять перший поверх, жіноче крило. Понеділок. Я знову студентка Академії — щоправда, тепер першокурсниця факультету стихій на ім'я Трісільда Ларенельсія.

Я встала, вмилася теплою водою — мідний важіль тут працював так само справно, як і на другому поверсі, — вдяглася, пришпилила до сукні значок факультету, срібну краплину, видала Кренделю сніданок і вже взялася за ручку дверей, плануючи дорогою до їдальні непомітно опинитися десь поруч із сусідкою зі сто десятої.

Відчинивши двері  я мало не зіткнулася лобом із за несеним кулаком.

За порогом стояла Віллоу Грін власною персоною: коса через плече, рука піднята для стуку, очі круглі. Мить ми дивилися одна на одну — вона з рукою в повітрі, я з ключем у руці. Потім обидві опанували себе: я ввімкнула милу усмішку, вона опустила руку і засяяла.

— Ой. Привіт! Ти ж новенька? Я вчора чула, що в цю кімнату заселилися, але ввечері не хотіла турбувати. А зараз вирішила зайти і допомогти!

— Допомогти? — перепитала я. — З чим?

— Ну як. — Вона трохи знітилась. — Покажу, де їдальня, розповім, що тут і де... Чи не треба?

План «непомітно опинитися поруч із сусідкою» можна було викидати: сусідка сама прийшла під двері, з доставкою.

— Треба, — сказала я. — Дуже навіть треба.

— От бачиш! — зраділа вона так, ніби це їй зробили послугу. — Я Віллоу. Зіллєваріння, перший курс. Живу в сусідній кімнаті, в сто десятій, тільки зараз сама, бо моя сусідка поїхала... а, я потім розповім, ходімо, бо черга буде!

— Трісільда Ларенельсія, — представилась я, поки ми йшли коридором. — Але, будь ласка, просто Тріс. Повне ім'я я приберігаю для урочистих випадків і людей, які мені не подобаються.

— Тріс, — слухняно повторила Віллоу і полегшено видихнула. — А то я вже злякалася, що доведеться запам'ятовувати.

Дорогою до їдальні я дізналася: сніданок краще брати до пів на восьму, поки не набігли бойовики, каша тут пристойна, а от до рагу на вечерю треба звикнути; пральня в підвалі, записуватись заздалегідь; у комендантки можна взяти праску, але повернути її треба того ж дня, інакше вона дивитиметься. Як саме дивитиметься, Віллоу не уточнила, але з інтонації було ясно: краще не перевіряти.

До їдальні ми дійшли раніше за чергу .

Сніданок пройшов у темпі знайомства: за столиком біля вікна виявилася руда Ембер — стихійниця, вогонь, моя майбутня супутниця до полігону, — а потім підійшли Нолан із Тео, бойовий факультет, дві таці, з яких одна вміщала сніданок на трьох. Мене розпитали рівно настільки, наскільки розпитують новеньких: схід, перевід, вода. Я відповідала мило і коротко, Віллоу добудовувала за мене подробиці, яких я не казала, і робила це так натхненно, що я вирішила не заважати. До кінця тижня моя легенда обросте деталями без жодних зусиль з мого боку.

За Ембер я спостерігала краєм ока. Свого часу, збираючи інформацію про оточення Рейнара, я знала про цю тиху дівчинку чимало — а часом і від неї самої: Ембер іноді приносила мені новини про Ксандру. Я так і не зрозуміла тоді, навіщо їй це було. З нею взагалі ніколи не було до кінця ясно, хто кого використовує. Цікава дівчина. Тепер вона сиділа навпроти, дмухала на чай і дивилася на новеньку Тріс рівним привітним поглядом — і я б дорого дала, щоб знати, що за цим поглядом відбувається.

Сніданок розтягнувся рівно до тієї межі, за якою починаються запізнення. Ми віднесли таці й рушили на першу пару.

Математика минула передбачувано. Професор Кварц за місяць не змінився: зайшов, привітався на ходу і почав писати про коефіцієнти рунічної провідності з такою швидкістю, що перші лави здалися вже на третьому рівнянні. Я знала його манеру — головне встигати за структурою, а не за крейдою, — тож спокійно конспектувала, поки Віллоу поруч писала, висолопивши кінчик язика, і час від часу звіряла з моїм зошитом, на якому ми світі.

— Ти встигаєш! — прошепотіла вона з жахом.

— Репетитори, — прошепотіла я.

Дорогою на другу пару Віллоу встигла розповісти, що старий професор історії поїхав писати монографію, і що новенького ще ніхто не бачив.

Новенького викладача я бачила. Я особисто торгувалася за кожну рису його обличчя і програла по всіх пунктах.

Професор Ларс Вендел зайшов до аудиторії рівно за дзвінком. Пройшов до кафедри, поклав на неї один-єдиний аркуш, підняв очі на зал — і всміхнувся.

Праворуч від мене хтось тихо видихнув.

— Мене звати Ларс Вендел. Я викладатиму вам історію. Погана новина: історію неможливо вивчити. Хороша: її можна зрозуміти, а це швидше.

Аудиторія, що приготувалася засинати за звичкою, напрацьованою в попереднього професора, обережно прокинулася.

Далі було про Війну Розколу — тему, яку кожен із присутніх чув разів двадцять і яка в його виконанні раптом виявилася не переліком дат, а детективом: хто порушив договір першим, чому обидві сторони були впевнені, що це не вони, і як одна спалена винокурня зробила для початку війни більше, ніж три роки дипломатичних провалів. Він ходив уздовж дошки, ставив питання в зал і — нечувано — чекав на відповіді.

Він жонглював датами так, ніби особисто був присутній при половині подій, вплітав у мирні договори анекдоти про лордів, а коли дійшов до пункту про ельфів, які «спостерігали за війною з виразом глибокої скорботи і ще глибшої неучасті», сміялася вже вся аудиторія.

Я дивилася на це неподобство з середнього ряду. Дівчина попереду мене забула про конспект і сиділа, підперши підборіддя долонею. Її сусідка щось шепнула їй, обидві тихо захихотіли, не зводячи очей з кафедри. Ще одна, через прохід, старанно записувала — судячи з нахилу голови і темпу, не лекцію.

Я вивела в конспекті дату заснування першої Колегії. Треба було все ж залишити йому бородавку.