Розділ 19. Про формальності, спільний сніданок та мистецтво переїзду.

Беатріс

У суботу я прокинулася в «Бронзовому ключі» з дивним відчуттям, що вчорашній день мені наснився. Довелося встати і перевірити документи. Ні, не наснився: у паперах чорним по білому значилося, що Трісільда Ларенельсія — студентка першого курсу факультету стихій, зарахована переводом, навчання оплачено. Внизу стояла печатка Академії, і поставили її вчора, у п'ятницю, за якихось дві години.

А я ж, між іншим, їхала туди просто спитати, як відбувається перевід і коли його можна оформити, розраховуючи на список документів, чергу і «приходьте наступного тижня».

Замість цього секретарка — та сама, що й місяць тому, хіба що тепер вона бачила перед собою не леді Лаенвальд, а доньку східного купця — переглянула мої папери, сказала «ой, та чого ж відкладати» і дістала з шухляди три бланки.

— Тести, панянко. Математика, історія, теорія магії. Формальність, але порядок є порядок. Взагалі їх професор приймає, але заняття вже скінчилися, тож давайте я.

Тести виявилися такими як на вступі на перший курс. Я сіла за стіл і заповнила всі три бланки, поки секретарка поливала фікус на підвіконні.

Перевіряла вона, звіряючи мої відповіді з бланком відповідей, і що далі, то повільніше водила пальцем.

— Все правильно, — сказала вона нарешті з ноткою поваги. — Геть усе. Ого. Добре вас там на сході вчать.

— Батько наймав репетиторів, — скромно сказала я.

— Тепер дар. — Вона налила води в склянку і поставила переді мною. — Продемонструйте.

Я закрутила воду в склянці. Вода слухняно зробила маленький вир — на більше мого стихійного дару ніколи не вистачало.

— Дар є, — констатувала секретарка і поставила галочку.

Я чекала ще на іспит із фізичної підготовки — на вступі він був, — але секретарка просто згорнула бланки в теку. Виходило, що Академія перевіряє у східних абітурієнтів математику, історію і теорію магії, а фізпідготовку приймає на віру. Певна логіка в цьому була: слабаки на сході, мабуть, довго не живуть, а от дурні — цілком.

Далі була каса, де я оплатила навчання і житло рунічною карткою та отримала розклад для першого курсу стихійного факультету і папірець до коменданта гуртожитку. На прощання мені видали значок факультету, срібну краплину. Свій попередній значок, із театральною маскою, я два з половиною роки тому носила аж тижнів зо два, поки не набридло. Крапля виглядала стриманіше. Може, протримається три.

Заняття починалися з понеділка. Переїзд до гуртожитку я призначила на завтра й замовила сніданок у кімнату — яєчню, пиріг із яблуками і трав'яний відвар. Слід було підкріпитися перед пакуванням.

Емілі принесла тацю, побажала смачного і зникла. Я встигла з'їсти приблизно третину яєчні, коли в двері постукали — коротко, двічі, без питання в інтонації.

Пан Вендел прослизнув усередину і зачинив за собою двері з делікатністю людини, яка робить це не вперше в житті.

— Доброго ранку, — сказала я. — Сніданок?

Порція явно була на одного. Пропозиція явно була з ввічливості. Він явно мав відмовитись.

— Дякую, — сказав Ілларіс, сів навпроти і забрав собі пиріг разом із відваром.

Я подивилася на це неподобство, потім на нього.

— Я думала, ти відмовишся.

— Навіщо? Я ще не снідав. — Він відламав шматок пирога. — А в тебе лишається яєчня. Це справедливий розподіл: білок — тому, хто вчиться, солодке — тому, хто працює.

— Ти забрав і відвар.

— Працювати доводиться багато.

Сперечатися з людиною, яка вже їсть твій пиріг, — заняття для тих, кому не шкода яєчні. Я присунула тарілку ближче до себе.

— Розповідай, раз уже прийшов. Як пройшла твоя вчорашня співбесіда?

— Плідно. — Ілларіс зробив ковток відвару. — Настільки плідно, що хвилин через двадцять ректор попросив мене припинити брехати.

Виделка зупинилася на півдорозі.

— Що?

— У Венса, виявляється, є певний дар — він чує брехню. За його словами дар слабенький, спрацьовує час від часу, але цього разу спрацював схоже на повну і моя легенда протрималася рівно до кінця розповіді про мрію викладати в Академії. Довелося зняти медальйон.

— І він не викликав варту.

— Він запропонував співпрацю. Йому не подобається те, що коїться в його Академії, а коїться там, судячи з усього, багато цікавого. — Пауза, ще шматок пирога. — Він, до речі, не вірить у твою вину.

— Яка честь.

— Більша, ніж ти думаєш. Він каже, що сам кілька днів був упевнений у зворотному — і не може пояснити чому.

— Що ще?

— Професор історії, на чиє місце я влаштувався, зник три тижні тому, на наступний день після того як прибули ельфи по обміну. Просто не прийшов на лекцію. Студентам, до речі, сказали, що він звільнився і поїхав писати монографію, тож на людях — ти нічого не знаєш.

— Я взагалі нічого не знаю. Я зі сходу.

— І список кандидатів на обмін до ельфів: із перших двадцяти семеро захворіли — всі по-різному, ніякої епідемії — і ще двоє відмовилися самі, включно з першим номером.

Про хвороби я щось чула — тоді, у минулому житті, краєм вуха між власними катастрофами. Хтось падав зі сходів, хтось лежав у цілительні, студенти шепотілись про «прокляття». Мене це тоді не стосувалося, і я не звернула уваги. Як виявляється, даремно.

Ілларіс раптом згадав, що під час вчорашньої розмови ректор обіцяв на сьогодні підготувати якісь списки, тож йому час їх забирати. Він швидко попрощався і зник за дверима, залишивши по собі порожню тарілку з-під пирога і підозру, що втік він не лише через папери.

Решту суботи і половину неділі зайняли збори.

При першій спробі запакувати речі виявилося, що вони не поміщаються. При другій спробі — що не поміщаються рішуче.

На третій я застосувала метод, який у артефакториці, здається, називають оптимізацією простору, а в житті — «сісти на валізу зверху». Сукні лягали шарами, як геологічні породи; черевички заповнювали порожнини; рукавички я запхала всередину чобіт і відчула себе генієм логістики. Замки заклацнулися з другого разу — з таким звуком, наче валіза здалася в полон.