Розділ 18. Про правду, прокляті списки та операційні витрати.

Ілларіс.
Із дирижабля вони зійшли в загальному потоці пасажирів — двоє чужих людей, кожен у своїх справах. Легенда вимагала дистанції, і Ілларіс сумлінно її тримав: зайшов у чайну біля причалу, взяв трав'яний відвар і пів години дивився у вікно з виглядом мандрівника, якому нікуди поспішати. Відвар був поганий. Вигляд, він сподівався, — переконливий.

Нитка тим часом доповідала: Беатріс рушила з причалу в місто й невдовзі зупинилася — судячи з напрямку, в «Бронзовому ключі». Його рекомендаціями, виходить, не знехтували.

Він допив відвар, розрахувався і неквапом пройшовся тими самими вулицями до площі. Коли він дістався таверни, Беатріс уже влаштувалася — нитка вела нагору, в кутову кімнату. Ілларіс винайняв сусідню, з вікном на площу: корисно бачити, хто приходить. Розпакував сумку, вмився — і почав обмірковувати, чи варто зайти до сусідки.

Привід був, і цілком робочий: узгодити легенди, домовитися про зв'язок, обговорити завтрашній день. Але за легендою вони незнайомі, і що менше господар із донькою бачитимуть їх разом, то краще. До того ж він надто добре пам'ятав погляд, яким його нагородили за «Ларенельсію». Такому погляду варто дати час на охолодження — з міркувань власної безпеки.

Вечеряв він у залі. Баранина виявилася гідною Еміліних рекомендацій, газета — двотижневої давнини, зате місцевою: ціни, ярмарки, дрібні чвари — саме те, з чого складається місто, якщо читати уважно. Десь на середині шпальти повз промайнула Емілі з тацею під серветкою — вгору по сходах, легко, через сходинку — і за хвилину збігла назад із порожніми руками. Кутова кімната вечеряла у власному товаристві. Що ж, її право. Ілларіс доїв, відклав газету і пішов до себе: на ранок була призначена бесіда з ректором Академії, а до таких бесід варто приходити виспаним.

Прокинувшись наступного дня, Ілларіс першим ділом перевірив нитку. Беатріс була за стіною, і нікуди не ділася, не втекла серед ночі, не передумала. Заспокоївшись він замовив сніданок до кімнати.

За чверть години уже снідав, обмірковуючи сьогоднішній візит до Академії: що казати ректорові, про що змовчати, з чого почати знайомство з викладацькою. Із задуми його вивів стукіт дверей і кроки у коридорі. Ілларіс перевірив нитку — і справді, Беатріс спустилася донизу. Мабуть, теж снідати. Але не минуло й двадцяти хвилин, як вона рушила до виходу з таверни. Ілларіс підійшов до вікна: внизу Беатріс сідала в маґмобіль — звідки він у неї взявся такої ранньої години, залишалося тільки гадати. А ще за десять хвилин нитка вже блукала торговим кварталом.

У нього ж на сьогодні були свої плани — Академія.

Пан Ларс Вендел, претендент на вакансію викладача історії, перетнув парк, піднявся сходами головного корпусу й був припроваджений до кабінету ректора точно в призначений час.

Перші двадцять хвилин усе йшло бездоганно. Пан Вендел розповідав про освіту, про скромний викладацький досвід у східних провінціях, про давню мрію працювати в Академії. Ректор слухав, кивав, ставив правильні запитання. Ілларіс давав правильні відповіді. Легенда була зшита добротно, по фігурі, кожен шов перевірений.

А потім ректор склав руки на столі й сказав:

— Це все дуже добре, пане Вендел. А тепер я хотів би почути правду. Хто ви насправді й що тут робите?

Ілларіс дозволив собі рівно одну секунду тиші — на оцінку ситуації — і всміхнувся усмішкою людини, яка не зрозуміла жарт.

— Перепрошую?

— Не варто. — Венс дивився на нього без ворожості, але й без найменшого сумніву. — Бачите, пане... Вендел, у мене є щось на кшталт дару. Гучне слово, насправді, — так, чуття. Слабеньке, ненадійне, половину часу мовчить. Але зараз — рідкісний випадок — чуття говорить чітко і не замовкає з тієї миті, як ви сіли в це крісло. Ви брешете. Про освіту, про викладання у східних провінціях, про мрію. Особливо про мрію. — Він трохи нахилив голову, розглядаючи співрозмовника. — Ба більше: коли ви назвалися, воно теж смикнулося. Ім'я — неправда. Обличчя, підозрюю, теж.

Пауза тривала рівно стільки, скільки Ілларісу знадобилося, щоб глянути — не очима. Наміри ректора лежали перед ним рівні й чисті: ні пастки, ні страху, ні бажання комусь доповісти. Втома, впертість і чесне, старе, як сама Академія, прагнення розібратися, що коїться в його домі.

Що ж. Іноді найефективніший хід — найпростіший. Ілларіс зняв медальйон.

Треба віддати ректорові належне: коли замість русявого викладача перед ним опинився світловолосий ельф, Венс лише трохи звузив очі. Потім відкинувся у кріслі.

— Он воно що, — сказав він повільно. — А я все думав, де я бачив цю манеру сидіти. Ви були тут тиждень тому. З дипломатичним візитом. Ставили питання, на які ніхто не хотів відповідати.

— Ілларіс Каеліс, ельфійська служба безпеки. — Ілларіс поклав медальйон на стіл між ними, як жест доброї волі. — Я тут під прикриттям, і про це поінформовані людські служби. Столичні, — уточнив він. — Не місцеві.

— Чому не місцеві?

— Тому що зараз не зовсім зрозуміло, кому можна довіряти. Інспектор Ріт надто швидко вчепився в нагоду оголосити винною спершу одну студентку, потім іншу. Спершу леді Ар'єнталь, тепер леді Лаенвальд. Робить він це свідомо, покриваючи справжніх винуватців, чи просто щиро любить прості відповіді — я не знаю. Але ризикувати не бачу сенсу.

Ректор помовчав, обмірковуючи.

— Ви були тут, — сказав він нарешті. — Чому не прийшли до мене одразу? Напряму.

— Тому що зі мною тоді ніхто не хотів відвертості. Куратор ельфійської групи попрацював над репутацією мого народу так ґрунтовно, що люди розбігалися від мене у протилежні крила. — Ілларіс розвів руками. — І, чесно кажучи, у вас я особливого бажання відвертості теж не помітив.

— Справедливо. — Венс кивнув без образи. — Чесно кажучи, на той момент я, як і всі, був певен, що винна леді Лаенвальд. І це найдивніше, лорде Каеліс. Бо мій дар весь час муляв: щось не сходилося. Свідчення надто прилизані, певність надто загальна — і жодного, зауважте, жодного прямого доказу. Я подумав і дійшов висновку, що категоричним тут бути не можна. Але пояснити, чому я сам деякий час був таким переконаним у її вині, — не можу досі. Мабуть, загальна думка вплинула й на мене. Мені це не подобається. У моєму віці чужі думки в голові — це вже не гнучкість, це протяг.