Розділ 17. Про стратегію та нових старих знайомих.

Беатріс

Вайтстоун із висоти виглядав як цукрова прикраса на торті: білий камінь під свіжим снігом, золоті шпилі, темні нитки розчищених вулиць. Дирижабль пришвартувався до щогли, пасажири потяглися до трапа, і десь позаду мене пан Вендел, проходячи, впівголоса зронив:

— «Бронзовий ключ». Гідні кімнати, чесний господар. Рекомендую.

І пішов уперед, до екіпажів, як людина, що поспішає у своїх викладацьких справах. Я не сумнівалася: ввечері він опиниться в тому ж «Бронзовому ключі» — тільки іншою дорогою і на годину пізніше.

Місто я знала. Два з половиною роки я ходила цими вулицями, замовляла тістечка в цих кондитерських, і «Бронзовий ключ» знайшовся там, де йому й належало бути: масивні дубові двері, над ними — латунний ключ на кованому кронштейні, припорошений снігом. Усередині виявилося людно й тепло. Кремезний рудобородий чоловік за стійкою записав мене в книгу, не зморгнувши й оком, почувши ім'я, — лише перо на секунду сповільнилося на «Ларенельсії», — і гукнув:

— Емілі! Кутову для панянки!

Руда дівчина з косою виникла нізвідки, підхопила мою торбу раніше, ніж я встигла заперечити, і повела мене нагору, дорогою встигнувши повідомити, що кутова кімната найкраща, бо стіни товсті й видно вежі Академії, що на вечерю сьогодні — тушкована баранина, і що як мені щось треба — то вона внизу.

Кімната справді була хорошою: чисте ліжко, вікно з білими вежами вдалині, рунний важіль над умивальником. Я випустила Кренделя на стіл, видала йому сир і сіла до вікна — думати.

Думати було про що. Первісний план звучав просто: скромна провінціалка переводиться з далекої школи, сидить тихо, слухає уважно. План був хороший. План був розумний. План розбивався об два слова в моїх документах.

Трісільда Ларенельсія не може бути непомітною. Дівчина з таким ім'ям, яка ходить у сірій сукні й тулиться попід стінами, — це не скромність, це загадка, а загадки в Академії розгадують хором і з ентузіазмом. Ім'я тягло за собою історію, історія вимагала антуражу. Ілларіс, сам того не бажаючи — а може, й бажаючи, з нього станеться, — визначив мені амплуа.

І, якщо чесно, амплуа мало свої переваги. Зі скромною провінціалкою розмовляють такі самі скромні провінціали — двоє, троє, коло тісне й тихе. З милою дівчиною із заможної родини розмовляють усі: заможним хочуть сподобатися, із заможними хочуть дружити, заможних кличуть у компанії та на чаювання. А де компанії — там і чутки. Мені були потрібні чутки. Отже, мені був потрібен гардероб.

— Кренделю, план «непомітна провінціалка» скасовується, — підсумувала я вголос. — Завтра в Академію прибуває пані Ларенельсія — мила, впевнена і з грошима. Вважай це службовою необхідністю. А те, що службова необхідність оплачується з безлімітної картки пана Вендела, — приємним збігом.

Крендель доїв сир і нічого не заперечив. Із ним взагалі легко узгоджувати плани.

Зранку Ґаррош — так звали господаря — за скромну доплату влаштував мені маґмобіль із водієм на цілий день. Водій, флегматичний чолов'яга на ім'я Готфрід, поставився до маршруту «спершу он туди, а далі я скажу» без ентузіазму, але й без питань.

Перша зупинка — крамниця готового одягу з тих, де сукні висять за склом, а не лежать стосами. Я обрала швидко, бо знала, що беру: простий крій, добра вовна, чиста лінія — речі, які не кричать про гроші, а спокійно про них повідомляють. Дві сукні на щодень, рукавички, пальто із сірим хутром на комірі. В одну із суконь, глибокого синього кольору, я переодяглася просто в примірювальній, там-таки переколола волосся і вийшла з магазину вже іншою людиною. Водій поправив кашкет і відчинив мені дверцята з помітно глибшим поклоном. Одяг — та сама ілюзія, тільки її не треба тримати Потоками.

Далі все пішло як по нотах. Ще п'ять суконь — на щодень й одна для випадків, коли треба справити враження. Чоботи й черевички — три пари. Рукавички, білизна, панчохи — дрібниці, про які не говорять, але без яких жодна легенда не тримається. Письмове приладдя, добрий папір. Сумка і валізи — бо студентка з однією торбою через плече викликає співчуття, а студентка з валізами — повагу. І, нарешті, клітка: витончена, з бронзовими прутиками, з дверцятами на засувці. Продавець запевнив, що вона для співочих птахів. Нічого, буде для мовчазного гризуна. Крендель заслужив на переїзд першим класом.

Ліміту на картці не було, я чесно намагалася знайти його дослідним шляхом. Це була не жадібність — це була помста, оформлена як операційні витрати. За кожну літеру «Ларенельсії» — по покупці. Виходило справедливо.

Ми саме котилися через торговий квартал, коли я побачила знайому спину.

Селеста Вайнфілд власною персоною — темне волосся, пряма спина — заходила у двері кравчині пані Морро, тієї самої, у якої шилася половина академічних чепурух. І я згадала те, що трішки загубилося за втечами та квітами: середина зими, а з нею бал в Академії, який традиційно припадав якраз на зимову сесію. Селеста, поза сумнівом, прийшла замовляти сукню.

— Готфріде, зупиніть тут. Я на пів години.

Іноді доля буває настільки люб'язною, що це аж підозріло.

У майстерні пані Морро було світло від двох рунічних ламп, на манекенах красувалися недошиті сукні, а біля прилавка Селеста саме перебирала зразки шовку. Я підійшла до господині й сказала — рівно настільки голосно, щоб було чути біля прилавка:

— Доброго дня. Мені потрібна сукня для святкування середини зими в Академії. Розумію, що строки жахливі, і готова компенсувати терміновість.

Слово «компенсувати» в кравецьких майстернях діє як закляття. Пані Морро розквітла, а від прилавка повернулася Селеста — і подивилася на мене.

— Ви з Академії? — спитала вона з точно відміряною привітністю. — Дивно, я вас не бачила.

— Ще ні. Із завтрашнього дня, — я всміхнулася тепло і трохи схвильовано, як личить новенькій. — Переводжуся. Батько нарешті погодився, що східні школи — це добре для основ, але для справжньої освіти треба їхати сюди. У нього торгівля на сході, знаєте, каравани, контракти... він довго не хотів відпускати мене так далеко. — Я простягнула руку. — Трісільда Ларенельсія.