Розділ 15. Про котів, наречених та інші стихійні лиха

З порту я йшла під відводом очей і думала, що треба тікати з міста. Негайно. Зібрати речі, поки в порту складають протоколи, і до полудня бути вже на тракті. Думка була настільки очевидна, що я навіть встигла подумки скласти торбу — і саме на уявній торбі логіка нарешті наздогнала паніку і взяла її за комір.

Ілларіс мене знайшов. Не випадково — «випадково проходив під відводом очей і помітив тебе під відводом очей» не звучало навіть як пристойна брехня, він і не старався, щоб звучало. Отже, у нього є спосіб. А якщо спосіб є, то втеча нічого не змінює: він знайде мене і в наступному місті, і в позанаступному, тим самим невідомим способом, тільки тоді я буду без роботи і без даху над головою.

І головне. Він мене вже впіймав. Сьогодні вранці. Тримав за лікоть, стояв поруч, мав під боком цілу карантинну комісію й портову варту — і не здав. Навпаки: зняв охоронну в'язь, згноїв половину трюму і влаштував виставу зі столичним лордом у головній ролі — тобто ліз у мою авантюру обома руками. Для того, хто прийшов заарештувати, поведінка щонайменше екстравагантна.

За квартал від Нижньої Садової я звернула в провулок між пекарнею і чоботарем, зняла відвід, накинула Тріс — ямочки, русяве волосся, безхмарний погляд — і дійшла до очевидного висновку: йому щось від мене потрібно. А коли комусь щось потрібно, він приходить сам. Треба лише дочекатися й з'ясувати дві речі: як він мене знайшов і навіщо шукав. Бажано в такому порядку, бо перше визначало, чи є в мене взагалі майбутнє, а друге — яким воно буде.

У крамниці на мене чекала новина.

— Тріс! Тріс, іди-но сюди, я тобі щось покажу! — Марта сяяла з-за прилавка так, наче виграла в лотерею весь ярмарок.

На руках вона тримала… щось. Спершу я вирішила, що це облізла хутряна муфта, яку хтось забув на лаві. Потім муфта розплющила одне жовте око й глянула на мене з ледь стримуваною зневагою.

— А я на ярмарку була, зранку ще! — пояснила Марта. — Дивись, кого привела! Дворовий, при рибних рядах жив, мишей ловить — торговка божилася, що кращого мишолова на всьому узбережжі нема!

Чудово. Просто чудово.

— Гарний, — збрехала я. — А звати як?

Марта почухала кота за вухом. Кіт стерпів.

— А звати його Заміокулькас, — урочисто повідомила Марта тоном, яким оголошують спадкоємців престолу.

Кіт подивився на нас. Я його розуміла: з таким ім'ям я б теж дивилася.

— Заміо... — я збилася на другому складі.

— Кулькас! Рослина така! Живуча — хоч у пісок посади, хоч місяць не поливай. І він такий самий, бачиш — вижив же десь на вулиці!

Логіка була бездоганна в тому сенсі, що сперечатися з нею було безглуздо. Я подумки скоротила заморську ботаніку до «Кульки» — і одразу засумнівалася: Кулька був худий, як скіпка. Утім, глянувши, як Марта вивалює йому в миску пів риби й примовляє «їж-їж, кістки самі себе не обростуть», я зрозуміла, що ім'я в нього не описове. Воно авансове. За місяць відповідатиме.

Проблема була не в імені. Проблема сиділа зараз у мене на горищі за тумбою і навіть не підозрювала, що її житлові умови щойно радикально погіршилися. Кулька, судячи з очей, був худий не тому, що не вмів полювати, а тому, що досі не мав, на кого.

Рішення я ухвалила швидше, ніж встигла його обміркувати, що останнім часом ставало в мене поганою звичкою: Крендель переїде разом зі мною. Куди б я не їхала. Логіку під це рішення я підвела вже заднім числом, і вийшло непереконливо, тож я просто зарахувала мишу до особистих речей і закрила питання.

Наступні години крамниця жила пліткою.

Плітка була одна на всіх, зате яка: у порту арешт, у квітах Розалінди знайшли таке — тут оповідач зазвичай стишував голос і робив очі, — а викрив усе столичний лорд, суворий, з'явився нізвідки, наче з-під землі. Покупці заходили за букетом, а виходили, збагатившись версіями. До третього переказу лорд уже прибув на чорному маґмобілі в супроводі варти, до п'ятого — особисто заламав Розалінді руки.

Я загортала квіти, підтакувала, ахала в правильних місцях і думала, що з усіх присутніх лише я знаю, як виглядав той лорд за годину до подвигу: стояв у трюмі й читав мені лекцію про правильний колір гнилі.

Дзвіночок над дверима дзенькнув о десятій з чимось.

Я саме підрізала стебла й не підняла голови — і все одно зрозуміла, хто увійшов, раніше, ніж він сказав хоч слово.

Три роки я витравлювала його звідусіль, звідки можна щось витравити, і була впевнена, що впоралась. Виявилося — не витравила. Прибрала на дальню полицю. А він зайшов, і полиця перекинулась.

— Панянко Тріс, — сказав Ілларіс, і в голосі його не було нічого, крім бездоганної ввічливості покупця.

Я підняла голову.

Ілюзії на ньому не було. На ньому була бездоганність: світле волосся, зібране в хвіст, дорожній одяг без жодної складки — і це після порту, трюму та п'яти годин у чужому обличчі. Я колись підозрювала, що охайність — його справжній магічний дар, а все решта так, супутні здібності.

— Мені потрібен букет, — продовжив він. — Щось таке, що каже «нам треба поговорити», але без трагізму.

— Жовті троянди скінчилися, — відповіла я. — Розібрали. Сезон розставань.

— Тоді, може, ви просто приділите мені п'ять хвилин?

Він підійшов до прилавка і глянув на мене впритул. Я тримала ілюзію рівно і дивилася чистими очима Тріс, у яких не було нічого, крім бажання продати букет.

— Пане, я не зовсім розумію...

— Беатріс.

Ім'я впало між нами на прилавок, як монета. Я озирнулася на двері підсобки — Марта була в оранжереї, оплакувала шибки, — і прибрала з голосу дзвіночки.

— Тихіше. Тут тонкі стіни й товста цікавість.

— Отже, домовилися: без вистав. — Він сперся на прилавок з таким комфортом, ніби той стояв тут для нього. — Гарна крамниця. Гарне обличчя. Ямочки — сильний хід.

— Як ти мене знайшов?

— Талант.

— Ілларісе.

— Довго пояснювати, і я не впевнений, що хочу ділитися методикою. Раптом ти почнеш від неї ховатися — і мені доведеться вигадувати нову.