Розділ 13 Про «добре», «погано» та «якого кренделя».

Беатріс

До крамниці я мала б повертатися кроком людини, яка щойно пообідала в приємній компанії. Натомість я йшла як людина, що перебирає в голові щойно отриману інформацію, сортуючи її на «добре», «погано» і «якого кренделя».

Почнімо з доброго, бо його було мало й воно швидко закінчиться.

До магістрату я пішла сама — уперше за нашу з Енцо історію ініціатива походила від мене. Бідолаха ледь не впав зі стільця, коли «панянка Тріс» виникла на порозі його служби з пропозицією пообідати разом. План був простим: за обідом, десь між супом та його монологами, мимохідь дізнатися, що чути про кораблі. Про один корабель, якщо точніше. Про той, що гойдався на рейді з квітами Розалінди і всіма моїми надіями на її банкрутство.

План спрацював бездоганно. Енцо має чудову рису: він узагалі не відрізняє світської бесіди від службової таємниці. Все, що заходить йому у вуха в магістраті, виходить через рот у кав'ярні — безкоштовно, з подробицями й гордістю причетного.

— Завтра вранці, панянко Тріс! — повідомив він, сяючи. — Вікно в бурі, капітан уже передав, що заходить. Розалінда сьогодні тричі прибігала питати, її вже наш вахтовий на ім'я знає.

Це була погана новина в обгортці з доброї: я дізналася те, що хотіла, але сама ця звістка виявилася неприємною. Розалінда отримає свій товар. Щоправда, товар той простояв у трюмі шість зайвих днів. Артефакт свіжості — не скриня безсмертя, а на вході партію чекатиме карантинна перевірка, яка стала особливо суворою після спалаху південної плісняви. Партія або пройде, або ні, і саме в цьому «або» ховалася можливість, яку я поки не роздивилася до кінця, але вже відчувала її обриси.

А потім сталось те, що я подумки записала в графу «якого кренделя». Енцо раптом посерйознішав, наскільки він узагалі це вміє, і сказав:

— А я ж вас, панянко Тріс, і сам збирався шукати. У службовій справі.

«Службова справа» в устах Енцо звучала так само загрозливо, як «серйозна розмова» в устах кошеняти, тож я безтурботно всміхнулася. Даремно.

— Ви ж у місті нова жителька, — провадив він із відтінком гордості за власну обізнаність. — А нові жителі мають зареєструватися. Документи подати, у книгу записатися.

Я всміхнулася і кліпнула:

— Документи?

— Ну аякже. Всі новоприбулі мають стати на облік у магістраті: подати документи, внести до реєстру. Так за законом. Я, чесно кажучи, й сам би не згадав, — він знітився, — але вчора приходила пані Розалінда, у справах своїх корабельних, і між іншим каже: «А що ж це у вас, каже, нові люди в місті живуть, працюють, а в реєстрі їх нема? Непорядок». Ну, начальник і почув. І тепер це, той... непорядок.

Розалінда. Ну звісно. Прийшла в магістрат у своїх справах і цілком випадково, суто мимохідь, із неабиякої громадянської свідомості згадала про незареєстровану дівчину з крамниці навпроти. Я подумки зааплодувала: удар був поставлений грамотно — чужими руками, з невинним обличчям, без жодного відбитка пальців. Майже як я люблю. Точніше, як я любила, коли це робила я, а не мені.

— Але ж це дрібниці! — Енцо сяяв готовністю служити. — Принесете документи, я сам усе оформлю, вас навіть у черзі не триматимуть!

— Ой, — сказала я, і це було найщиріше «ой» за весь тиждень. — А в мене ж... таке горе. Всі папери пропали. Ще в дорозі. Украли торбу, а там усе-усе було.

Розрахунок був простий: втрачені документи — глухий кут, співчуття, «ну що ж поробиш», і питання тихо помирає в якійсь теці. Але я недооцінила головну небезпеку Енцо: його щире бажання допомагати.

— Та це взагалі не біда! — він аж підстрибнув від ентузіазму. — Документи поновлюються! Процедура проста: знімаємо відбиток вашої аури — це швидко, артефакт у нас новенький, торік поставили, — і надсилаємо запит за місцем народження. Вони підтверджують особу за метричними книгами — і все, ви в реєстрі, з новенькими паперами! Місяць-півтора, не довше!

Я всміхнулася так широко, як тільки дозволяла анатомія.

Запит у Солтхейвен мене не лякав. На те він і Солтхейвен, що питати там нема в кого: архів спалений, відповіді йтимуть місяцями і прийдуть порожніми. Але відбиток аури — це вже не папірець. Аура не носить ілюзій. Аура — це я, справжня, і якщо цей відбиток ляже в реєстр, а реєстрами хтось поцікавиться (а хтось поцікавиться, у цьому я чомусь не сумнівалася), то знайти мене стане справою одного запиту.

— Який ви розу-у-умний, — протягнула я з таким захватом, що сама собі повірила. — Усе знаєте, як влаштовано! А розкажіть, як ви взагалі на службу потрапили? Це ж, мабуть, так складно!

Це називається «переспрямувати потік». Енцо розповідав про свій шлях до магістрату до кінця обіду, з відступами про начальника, печатку і двоюрідного дядька, а тема документів тихо сповзла під стіл і там, я сподівалася, задихнулася.

Сподівалася — але не вірила. Добрі люди на посадах мають ще одну жахливу властивість: вони пам'ятають свої обіцянки. Енцо оформить той запит — не сьогодні, то цього тижня, з найкращих намірів, і прийде по мою ауру з гордістю рятівника.

Питання з документами треба вирішити — як, я поки не знала, але «поки» в моєму виконанні рідко триває довго. А якщо не вирішиться — доведеться їхати з міста. Ця думка мені відверто не сподобалася: я тільки-но налагодила збут, приручила гризуна й вивчила, де у Марти лежить сир. Але втікачка, яка прикипає до місця, — це втікачка, яку знаходять.

Утім, навіть якщо їхати — не раніше, ніж я закрию один рахунок. Розалінда вибила Марті шибки і наслала на мене магістрат, вважаючи, що воює з наївною дівчинкою. Це була помилка в розрахунках, і я просто мусила її виправити. З мого міста — гаразд, з мого тимчасового міста — я поїду або переможницею, або ніяк. Це навіть не питання помсти — це питання охайності: не можна лишати по собі незакриті рахунки, погана звичка.

З цими світлими думками я дійшла до «Петунії», зняла пальто і стала за прилавок.

Покупці того дня йшли справно, ніби примхлива доля вирішила підсолодити пігулку.