Розділ 12 ( ч.2)

Тож Ілларіс залишився спостерігати. День чи два. Подивитися, куди вона ходить і з ким говорить, перш ніж з'явитися їй на очі.

Подивитись було на що. Беатріс Лаенвальд — та, що колись поглядом уміла осадити залу, тепер стояла за прилавком дешевої крамнички та в'язала букети з виглядом дівчини, для якої найбільша життєва загадка — котра стрічка гарніша. До неї заходили покупці, і з кожним вона поводилася так само: широко розплющувала очі, схиляла голову, і ямочки вмикалися так вчасно, наче за ними стояв окремий механізм. Чоловік, який зайшов насупленим, виходив із букетом і дурнуватою усмішкою. Жінка, яка збиралася тільки глянути, виходила з двома.

Через дорогу, у свіжопофарбованій крамниці навпроти, конкурентка виглядала з-за вітрини з поглядом наче у неї на очах крадуть виторг.

Ілларіс дивився й ловив себе на роздвоєнні. Одна половина віддавала належне роботі — маска сиділа щільно, жест відпрацьований, тембр піднятий рівно настільки, щоб здаватися простачкою й не переграти. Друга половина знала, що під тією маскою ховалася Беатріс Лаенвальд і, поза сумнівом, подумки виставляла покупцеві рахунок за кожну зайву хвилину біля прилавка.

В обід вона вийшла з крамниці — в пальті, простому й теплому, від вигляду якого будь-хто з її рідні знепритомнів би просто на місці, — і рушила кудись у бік центру.

Ілларіс пішов слідом.

Ішла вона впевнено, як людина, що вже вивчила дорогу. І двічі — Ілларіс завважив це з мимовільною повагою — обернулася. Не злякано— радше з тією неусвідомленою пильністю, з якою озирається людина, чия шкіра відчула чужу увагу раніше, ніж її встиг зафіксувати розум. Обидва рази Ілларіс завмирав і подумки вдячно кивав амулетові. Обидва рази її погляд ковзав по вулиці, не зачепившись ні за що, і вона йшла далі — але вже трохи швидше, і плечі трохи напруженіше, ніж мить тому. Чуття в неї завжди було добре.

Ішла вона в бік магістрату.

Це йому не сподобалося. Магістрат — це документи, а документи — це те, чого у втікачки бути не може, а отже, вона йшла або діставати їх у нечесний спосіб, або... Він перебрав з півдесятка «або», одне гірше за інше, зайняв позицію навпроти входу біля замерзлої афішної тумби й приготувався чекати.

Чекати довелося недовго: важкі двері рипнули, і Беатріс вийшла — не сама. Під руку з нею, ледь не підстрибуючи, крокував молодий хлопець у форменому сюртуку дрібного службовця. Він був із тих, чиє обличчя не вміло приховувати геть нічого, і просто зараз воно світилося таким непідробним щастям, що його, здавалося, можна було б використовувати замість вуличного ліхтаря. Він щось говорив, нахилявся до неї, і весь його вигляд промовляв про абсолютне захоплення.

А Беатріс усміхалася йому. Дивилася знизу вгору, тепло, приязно, з таким непідробним інтересом до кожного його слова, що Ілларіс на мить засумнівався, чи не помилилася нитка. Такої Беатріс він не знав. Він знав її усмішки: крижану, з-під піднятої брови; чемну, відміряну до міліметра; ту, якою вона проводжала людину, яку щойно подумки поховала. Він бачив увесь її арсенал — і жодна усмішка звідти не була така, як ця: тепла, звернена хлопцеві просто в очі, ніби на всій вулиці не існувало нічого вартого уваги, крім нього.

Ілларіс знав, що це маска. І все одно всередині ворухнулося щось незручне, темне й геть недоречне, чого в ельфа взагалі бути не повинно. Він давно підозрював, що з ельфійськістю в нього не все гаразд.

Рушив ближче, тримаючись стіни й скорочуючи дистанцію рівно настільки, щоб чути.

Беатріс, не перериваючи усмішки, раптом ковзнула поглядом убік — просто туди, де стояв він. Ілларіс відступив за виступ раніше, ніж устиг про це подумати, і подумки визнав, що чуття в неї не просто добре, а неприємно добре.

До нього долітали тільки уривки. Вітер відносив половину, друга губилася в рипінні вивісок, але хлопець не стримував емоцій, і найгучніше він вимовляв саме те, що Ілларіс волів би не чути.

— …такий щасливий, що ви зайшли, панянко Тріс, чесне слово… а пообідати разом — це ж чудова думка, найкраща за весь тиждень!

Тріс.

Ілларіс завмер.

Це ім'я він знав. Це ім'я він сам колись їй дав — коротке, тепле, зовсім не для леді Лаенвальд, а для тієї, іншої, яку бачив тільки він і яка, як з'ясувалося згодом, існувала лише в його уяві. Він гадав, що поховав це ім'я разом із ниткою. А воно, виявляється, тепер належало русявій квіткарці й зривалося з язика захопленого клерка так легко, наче нічого не важило.

Приємним це не було. Ілларіс не став з'ясовувати чому.

Парочка тим часом дійшла до рогу й пірнула в двері невеликого кафе — теплого, судячи із запітнілих вікон і густого димку з комина. Хлопець притримав двері з галантністю, від якої Ілларіс ледь не пирхнув. Беатріс подякувала йому поглядом, вартим щонайменше ордена.

Ілларіс лишився зовні. Він знайшов собі місце навпроти вікна — досить близько, щоб бачити, і водночас так, щоб не привертати уваги, — і став дивитися крізь скло.

Хлопець щось розповідав, розмахуючи руками; Беатріс слухала, підперши підборіддя, і кивала в потрібних місцях із майстерністю, від якої Ілларісові стало майже смішно. Техніку він упізнав — сам колись так вислуховував десятки нудних співрозмовників, вичавлюючи з них потрібне й залишаючи по собі враження уважного друга. Дівчина працювала. Це було ясно.

Тому темному, недоречному відчуттю це чомусь не заважало рости. Він упіймав себе на кількох думках поспіль. Усі вони стосувалися молодого службовця магістрату, і жодну не можна було назвати доброзичливою. Найлагідніша передбачала для хлопця раптове й тривале відрядження кудись у бік східних боліт.

Ілларіс глибоко вдихнув холодне повітря й нагадав собі, що прибув сюди у справі. Знайти, пересвідчитися, з'ясувати. Що особисте до цього стосунку не має.

Нитка під ребрами озвалася так, ніби мала іншу думку.

Він іще раз глянув на запітніле вікно, за яким Беатріс саме нахилилася ближче до співрозмовника, вислуховуючи чергову його історію так, наче цікавішого зроду не чула. І вирішив — твердо, як для людини при виконанні, навдивовижу твердо, — що хай там як складеться справа, а саму її в цьому містечку з цим юнаком він не залишить.