Розділ 12 (ч.1)

Ілларіс Каеліс.

Ілларіс, прикритий амулетом відводу очей, стояв на розі Нижньої Садової, спершись плечем на ліхтар, що пережив, судячи з вигляду, кілька міських голів і жодного не згадував добром. Звідси добре було видно обидві крамниці. Одна сяяла свіжою фарбою й новою вивіскою — «Квіти від Розалінди». Друга, до якої він власне й приїхав, була значно скромніша, з вивіскою, що вицвіла до кольору, який колись, напевно, був зеленим. «Петунія».

Контраст між двома крамницями був промовистий, але Ілларіса він не цікавив. Його цікавила дівчина за прилавком «Петунії».

Русяве волосся було зібране в просту зачіску, кругле личко світилося наївністю, карі очі кліпали часто й безпорадно. Гарненька. Проста. Геть не та, кого він шукав.

Про це свідчило обличчя.

Нитка показувала інше. Тонка, вперта, надто добре йому знайома, щоб тішити себе сумнівами.

Вона входила в крамницю крізь зачинені двері, не зважаючи на скло й камінь, і закінчувалася рівно там, де стояла дівчина з чужим лицем.

Ілларіс думав, що цієї нитки вже немає. Колись, три роки тому, він вважав її чимось значним — Шляхом, витком долі, тим рідкісним випадком, коли його дар показує не маршрут між точками на мапі, а напрямок усього життя. Нитка вела до Беатріс, і він, дурень із двохсотлітнім стажем, вирішив, що варто йти. Пішов. Відкрився. Повірив, що коли вже сама доля взяла на себе клопіт простягнути межи ними цю нитку, то навряд чи з лихим наміром.

Доля, як з'ясувалося, мала власні уявлення про послуги.

Він пам'ятав ту розмову з ясністю, якої волів би не мати. Беатріс не кричала. Беатріс ніколи не кричала — для приниження їй вистачало рівного голосу. Вона сказала, що погралася і досить, що попереду в неї справжнє життя, те, на яке вона заслуговує: Академія, рід, гідний шлюб із кимось, чиє ім'я не доведеться пояснювати на прийомах. А для напівкровки — для нього — у тому житті місця не передбачено. Жодного. Вона мовила це спокійно, майже лагідно, як повідомляють очевидне, і кинула йому під ноги браслет, який він колись подарував. Браслет дзенькнув об підлогу. Беатріс випросталася, підвела підборіддя й пішла, не озирнувшись.

Ілларісові не треба було дивитися їй услід, щоб прочитати намір. Дар зробив це за нього, безжально й чітко, як завжди робив із чужими мотивами: вона хотіла опинитися якнайдалі. Забути якнайшвидше. Стерти його з пам'яті так само охайно, як стирають невдалий рядок.

Урок він засвоїв тоді ж, на місці. Якщо це і є доля, вирішив він, то доля помиляється, а він не зобов'язаний повторювати її помилки. Нитку він заховав — не обірвав, обірвати її було не в його владі, а саме заховав: навчився не дивитися в той бік.

Три роки не дивився. Три роки вона йому не муляла.

А коли він нарешті дозволив собі глянути — вже не заради долі, а заради службового доручення, оформленого, підписаного й покладеного на стіл, — нитка виявилася на місці. Ціла. Так, наче ці три роки хтось дбайливо її зберігав.

Це було неправильно. Нитки долі Ілларіс бачив усе життя і знав їхні звички: вони тьмяніли, щойно виконували призначене, і танули зовсім, коли призначене виявлялося хибним. Ця мала зникнути двічі — і коли привела його куди слід, і коли з'ясувалося, що «куди слід» було помилкою. Вона не зникла ні разу. Вона просто висіла в порожнечі, невидима всім, окрім нього, і терпляче з'єднувала дві точки, яким давно належало розійтися назавжди.

Ілларіс вирішив над цим не думати. Точніше, вирішив думати про це як про інструмент. Нитка вказувала напрямок — чудово, напрямок йому й потрібен. Усе інше — питання для іншого, спокійнішого вечора, якого, він підозрював, не настане ще довго.

Напрямок вів на південь. Він перейшов Завісу. Далі був дирижабль, тоді найманий маґмобіль, бо нитка не визнавала ні станцій, ні доріг і тяглася навпростець, через поля й переліски, до узбережжя. Що південніше він спускався, то солонішим ставало повітря і то ясніше Ілларіс розумів, куди саме його ведуть: до Корнела, портового містечка, притиснутого до моря. Він навіть встиг подумати, чи не доведеться сідати на корабель і шукати її десь на островах. Не довелося. Нитка скінчилася тут, у квітковій крамниці з облупленою вивіскою «Петунія».

Найрозумніше було б зайти просто зараз. Підійти, привітатися, насолодитися виразом її обличчя — тим коротким, на півмиті, проблиском паніки, перш ніж вона опанує себе. Ілларіс не соромився зізнатися собі, що цієї миті чекав. Бачити Беатріс розгубленою було задоволенням рідкісним і, на жаль, недешевим — за попередній раз він заплатив три роки.

Але професійна частина його — та, що вижила там, де романтична давно полягла, — радила не поспішати. Він приїхав не милуватися її розгубленістю. Він приїхав з'ясувати, чи справді ту брудну справу з магією крові повісили на неї безпідставно, чи не виявиться, бува, його віра в її невинність черговою послугою долі з підступом. А для цього треба було спершу подивитися. Чи вона тут сама. Чи випадково. Чи не плете часом нової павутини, у центрі якої так зручно сидіти, поки нитки тримають інші.

Беатріс, яку він знав, не опинялася ніде випадково.

Тож Ілларіс залишився спостерігати.