Розділ 11 (ч.2)

Кричали з вулиці.

Я підхопилася, не одразу зрозумівши, що це й де.

З-за тумби з вузькомордим подивом висунулася миша: вухо насторожене, очі питальні, мовляв, це знову ти чи цього разу щось серйозніше. Серйозніше, погодилась я подумки. Так не кричать через гризунів.

Крик повторився. І цього разу я впізнала голос.

Марта.

Я зірвалася з ліжка, на ходу намацуючи сукню. Натягнути її виявилося складніше, ніж зазвичай: пальці дерев'яніли, тканина чіплялася, а холод у кімнатчині стояв такий, що подих майже брався парою.

Засув, ілюзія, двері — усе спрацювало само, на тій м'язовій пам'яті, що прокидається раніше за голову. Надворі вдарило холодом — гострим, чистим, із того ґатунку, який південь видає рідко й тому з особливою старанністю. Земля під ногами взялася памороззю, калюжі — тонким склом, що тріскотіло під підошвою. Пальто я, звісно, забула, і встигла про це пошкодувати рівно до тієї миті, коли побачила оранжерею.

Двері оранжереї були розчинені навстіж — обидві стулки, розчахнуті так широко, ніби хтось гостинно запрошував мороз досередини. А мороз запрошення прийняв.

Усередині панувала та особлива тиша, яка буває там, де щойно сталося непоправне. Марта стояла посеред проходу, опустивши руки, і дивилася на свої грядки. Я підійшла — і зрозуміла, на що вона дивиться.

Оранжерея, ще вчора тепла й волога, сьогодні дихала тим самим колючим холодом, що й вулиця. Дві шибки були вибиті. Крізь діри вільно гуляв протяг, і там, де ще вчора стриміли рядки квітів, тепер похилилися чорні, прибиті морозом стебла. Найніжніше полягло першим: орхідеї, які Марта плекала, як інші ростять дітей, обвисли по краях горщиків мокрими ганчірками. Розсада в низьких ящиках почорніла суцільним килимом. Те, що міцніше, трималося набурмосено, та було живим.

— Я ж їх… від самого насіннячка, — сказала Марта, не обертаючись. Голос у неї був рівний, аж надто, той рівний голос, за яким сльози стоять близько. — Кожну ж пам'ятаю. Оце «Біла пані», вона за тиждень мала розкритися…

Я мовчала. Утішати я не вмію — цього мене не вчили, а вдавати того ранку я не мала ні сил, ні бажання. Тож я просто стояла поряд — як я помітила, людям це часом потрібніше за слова.

А потім підвела очі й співчувати перестала, бо почала думати.

Шибки вибито з двох боків. Із західного — звідки всю ніч гатив вітер. І зі східного, протилежного, куди той самий вітер дути не міг за жодними законами природи. Вітер — істота однобока: б'є туди, куди його несе, і не завдає собі клопоту оббігати будівлю з тилу заради симетрії. А тут хтось про симетрію подбав.

Я опустила погляд на скло. Уламки лежали всередині. З обох боків — усередині, попід стінами, акуратними розсипами.

«Якого кренделя», — повідомила я подумки, і це було єдине пристойне формулювання з усіх, що мені спали на думку.

Скло, вибите вітром, падає всередину з навітряного боку — згодна. Але не з підвітряного. Хіба що вітру хтось допоміг каменем. Двічі. З протилежних стін.

Марті я нічого не сказала і висновки лишила собі. Вони були з тих, якими не діляться вголос, поки не знаєш, що з ними робити.

— Ходімо, — врешті сказала я. — Слізьми тут не зарадиш. Що змерзло, те змерзло. А що живе — те треба рятувати, поки воно теж не передумало.

Марта глянула на мене так, наче я запропонувала танці на похороні. Але підвелася.

Решту ранку ми рятували, що рятувалося. Хризантеми бурю пережили — їх голіруч не візьмеш, вони з тих квітів, що й на власному похороні матимуть пристойний вигляд. Кілька міцніших сортів троянд теж витримали. А ніжне все вийшло з гри. Ми перенесли вцілілих у тепло, обрізали побите. Марта робила це механічно, без свого звичного бурмотіння, і саме ця тиша лякала найдужче.

Крамницю того дня ми відчинили пізніше. Люди заходили, дивилися на вітрину без остраху, купували. Дехто спершу навідувався до Розалінди, застрягав, виходив ні з чим і вже тоді переходив дорогу. За інших обставин я б тішилася кожним таким переходом окремо. Сьогодні рахувати чужі поразки чомусь не тішило — мабуть, тому, що поряд сиділа Марта з очима людини, у якої цієї ночі вкрали півжиття в горщиках.

А по обіді до крамниці зайшла Розалінда. Зайшла з усмішкою й простягнутою рукою, зі словами про те, що ми, мовляв, стільки часу сусідки, а по-людськи й досі не зазнайомились. Доглянута, вродлива, з тим ґатунком привітності, який накладають уранці на обличчя разом із пудрою і ввечері знімають разом з нею ж.

Цей візит я знала зсередини. Колись я й сама вміла прийти на місце власної роботи з найприязнішим лицем — звірити наслідки із задумом, виміряти, наскільки чисто все спрацювало. Прийом був мені знайомий до останнього поруху брови, і саме тому на одну прикру мить мене сіпнуло: спостерігати, як твоїм-таки інструментом орудують проти тебе, — відчуття специфічне.

— Яке нещастя з вашою оранжереєю, — проспівала Розалінда, склавши губи так, як їх складають для співчуття, що його репетирували перед дзеркалом. — Кажуть, мороз цієї ночі був страшенний. Усе так крихко в нашій справі, правда?

— Правда, — погодилась я, вмикаючи ямочки на повну й дозуючи в голос рівно стільки цукру, скільки треба, щоб вона повірила, ніби перед нею мила дурепа, а не та, хто щойно оцінила уламки попід обома стінами. — Така крихкість. Дмухни — і нема.

Марта, добра душа, прийняла візит за чисту монету: подякувала, мало не всадовила гостю за чай. Розалінда поспівчувала «такому лихові» рівно настільки, наскільки співчувають уголос тому, що влаштували власноруч, і випливла за двері, лишивши по собі шлейф дорогих парфумів і виразне відчуття, що приходили до нас оцінювати, а не знайомитися.

Я стояла за прилавком і крутила в пальцях обрізок стрічки. Усе складалося надто рівно, щоб бути випадковістю. Корабель Розалінди гойдається десь на рейді, товар тане з кожним днем, а покупець, спокушений нашою вітриною, ось-ось переметнеться остаточно — і то вже назавжди, бо клієнт, який звик ходити в один поріг, другого не шукає. Їй треба було вирівняти гру. Наростити своє нема ні часу, ні корабля — лишається підрізати чуже. Як у неї порожньо, нехай і в Петунії стане порожньо.