Розділ 11 (ч.1)

Беатріс.

Першим, що я побачила того ранку, був ніс. Чорний, вологий, діловитий, він обнюхував мене з відстані, з якої пристойні істоти одна одну не розглядають. За носом виявилися вусики, за вусиками — двоє чорних намистин, спрямованих просто мені в око з увагою фахівця, що приймає роботу.

Я закричала.

Звук вийшов короткий, високий і ганебний; десь у глибині мене зморщилася ціла галерея предків. Миша відсахнулася й сіла на задні лапи, втупившись у мене з подивом і виразним докором, як дивляться на людину, що зчинила переполох на голому місці. Мовляв, і чого репетувати. Ми ж, здається, дійшли згоди.

— Ти сповна розуму? — спитала я її пошепки, бо за криком прийшло усвідомлення, а за усвідомленням — кроки.

Кроки належали Марті, важкі й рішучі, і вони вже долали сходи з тією швидкістю, на яку добра жінка здатна лише тоді, коли вирішила, що когось у її домі вбивають.

Двері мої були на засуві. Звичка ця приклеїлася до мене відтоді, як у таверні з-під самого мого носа винесли сумку з грішми й бальною сукнею: тепер я засувала клямку щовечора, і спала міцніше від самої думки, що між мною і світом стоїть бодай якась залізяка.

Сьогодні та залізяка боронила вже не гроші. Дорожче.

Бо за ніч ілюзія злетіла.

Уві сні я не тримаю Потік — на нього йде воля, а воля, як і решта мене, по ночах відпочиває. Тож зараз на подушці лишилося моє власне лице: те саме, через яке мене впізнали б у трьох королівствах і за яким, цілком можливо, хтось досі їхав слідом. Показувати його Марті означало закінчити кар'єру помічниці флористки швидше, ніж вона почалася.

— Усе гаразд! — гукнула я крізь двері голосом, якому надала максимум безтурботності й мінімум платинового волосся. — Це миша! Просто миша, я злякалася!

— Відчиняй, золотко, я гляну!

— Хвилинку!

Хвилинку я витратила з користю. Накинула на себе ілюзію — русяве волосся, кругле личко, наївні очі лягли на місце з відрепетируваною легкістю, — і тільки тоді відсунула засув.

Марта увірвалася в кімнату — і я ледь не засміялася, попри все. Бо в руці вона тримала секатор. Здійнятий над головою. З поглядом жінки, готової покришити будь-яку загрозу на живці для розсади.

— Де вона? — грізно спитала Марта, обводячи кімнату секатором.

Миша, почувши Марту й побачивши секатор, вирішила не випробовувати долю й шурхнула в нірку. Розумна тварина. Я б на її місці зробила те саме.

— Утекла, — чесно сказала я. — Перелякалася.

Дивно, що не я. Хоча, поклавши руку на серце, перелякалися ми обидві, просто миша краще це приховала.

— Ну все, — Марта опустила свою зброю. — З Руфуса користі не буде, ситий він надто, щоб полювати. Я в аптеці спитаю, там, кажуть, є рунна пастка, гуманна, тільки дорога. Будемо вживати рішучіших заходів.

Я кивнула з виглядом людини, цілком згодної на рішучі заходи, і подумки внесла поправку: рішучі заходи доведеться тихцем саботувати. Не те щоб я прив'язалася до гризуна. Просто між «знищити мишу» і «годувати мишу сиром, щоб не гризла мої сукні» я давно зробила раціональний вибір, і Мартині пастки в цей вибір не вписувалися.

Сніданок ми з'їли разом — Марта відходила від переляку, підкладаючи мені то одне, то інше, ніби їжа лікує від мишей. Після сніданку я непомітно загорнула в серветку шматочок сиру й занесла нагору, до нірки. Не як винагороду за ранковий жах, а радше як компенсацію за пастку, про яку миша ще не знала, але мала повне право знати.

— Тримай, — сказала я в щілину. — І не сиди в мене на обличчі. Є межі навіть для нас.

З-за тумби зашаруділо. Я вирішила вважати це згодою на нові правила добросусідства й пішла працювати.

А далі почався робочий день.

Покупці йшли спокійним струмочком, що не пересихав. Дехто заходив одразу до нас. Дехто — і це тішило окремо — спершу пірнав до Розалінди навпроти, застрягав там довше, ніж заходять по букет, виходив із порожніми руками й невдоволеною складкою між брів, а тоді переходив дорогу й купував у нас. Корабель її, навантажений привізними квітами, і досі гойдався десь на рейді в обіймах шторму, тепличний товар у крамниці танув на очах, а я тим часом виставляла у вітрину свої стримані букети — ті, що тиждень муляли Марті око своєю нудьгою, — і вони розходилися без умовлянь.

Кілька разів я бачила саму Розалінду — вона виходила на ґанок своєї крамниці й дивилася через дорогу, на нас, поглядом, у якому не було ні краплі сусідської приязні. Я не образилася. На її місці я дивилася б так само, можливо, з більшою фантазією.

А ближче до полудня сталося те, що мене насторожило.

Зайшла жінка — немолода, добре вдягнена, з тим чіпким і водночас солодким виразом обличчя, який буває в людей, чия головна професія — знати все про всіх. Перед тим вона довго пробула в Розалінди, я бачила, як вона туди заходила. До нас вона прийшла, як з'ясувалося, не за квітами.

— Які милі букетики, — проспівала вона, не дивлячись на букетики. — А ти, дитино, нова тут? Щось я тебе раніше не бачила. Звідки ж ти така?

Питання посипалися, як горох. Звідки я, хто моя рідня, чи давно в Корнелі, чи надовго, де служила раніше. Усе це — між компліментами квітам, на які вона так і не глянула. Я впізнала техніку, бо сама нею колись віртуозно володіла: розпитувати, ніби з порожньої цікавості, а насправді складати досьє.

Біографію я вигадувала на ходу, і вийшло, мушу визнати, натхненно. Рідним містом я назвала Солтхейвен — прикордонне містечко біля кочівницьких земель. Вибір був не випадковий: колись, у минулому житті, я з суто практичних міркувань намагалася перевірити біографію однієї особи, що теж називала Солтхейвен рідним, і вперлася в чудовий факт — кочівники свого часу дуже вчасно спалили там міський архів. Перевірити в Солтхейвені не можна нічого. Місто-алібі. Я подумки подякувала тій давній особі за підказку, хоч ми й розійшлися не найкраще.

— Солтхейвен, — протягнула жінка. — Це ж де набіги? Бідося. І сама приїхала, без рідних?