Розділ 10 (ч.2)

— Майже — це широке слово, Веліре. — Ілларіс відкинувся в кріслі. — Уточнюй.

— На другий день після вашого від'їзду в Академію прибув інспектор Магічного нагляду й заарештував студентку з людської делегації. Тихо, без розголосу, просто в її кімнаті. А тієї ж ночі вона втекла: створила ілюзію, ніби спить, наклала на охоронця чари відведення очей і пройшла повз нього, поки той ніс вечерю.

Ілларіс дуже повільно опустив руку, якою досі підпирав скроню.

— Лаенвальд, — сказав він. Це не було запитанням.

— Леді Беатріс Лаенвальд, — підтвердив Велір без тіні здивування з приводу того, що ім'я назвали раніше за нього. — І, оскільки проґавили її саме наші, шукати її доручили теж нам. Точніше — вам. Ваш досвід на людських землях визнали доречним. Начальство чекало вашого повернення.

Решту Ілларіс виловив із теки сам, не змушуючи Веліра переказувати. Картина складалася рівна й нудна. Кілька днів Ріт зі стражею прочісував ліси — без результату, якщо не рахувати чужого коня, що блукав узліссям, кількох клаптів дорогої тканини на гілках і слідів, які вели самісінько до Завіси й там обривалися. На пʼятий день навіть Ріт визнав очевидне: дівчина пройшла на той бік. Завіса була живою магією і часом пропускала когось за власним нерозбірливим бажанням — рідко, але траплялося. Інспектор зі стражею подалися на людські землі. Ельфи, які так необачно її проґавили, пообіцяли допомогти і для годиться нишпорити лісами, хоча вірити, що дівчина вже тиждень переховується в лісі, міг хіба що дуже оптимістичний слідчий.

Ілларіс відкинувся на спинку крісла й подивився на стелю, де рунічне світло складалося в холодний візерунок.

 Симетрія, якою він так пишався, нарешті обернулася до нього обличчям — і виявилося, що усмішка в неї кепська. Він поїхав на схід, аби не перетнутися з Беатріс. Повертався, плануючи все ж із нею перетнутися — спокійно, по-робочому, як зі свідком, що міг щось бачити. Але тепер зникла вона.

 І саме йому офіційно доручали її шукати. Привід зустрітися з Беатріс, у пошуках якого він не збирався зізнаватися навіть собі, з'явився сам: оформлений, підписаний і покладений на стіл поверх теки.

Подумав, що доля має кепське почуття гумору й чудовий хист до своєчасності.

Розмова з начальством забрала більше часу, ніж він розраховував. Знайти й привести — таке доручення давали радо. Знайти, привести й принагідно з'ясувати, хто насправді винен, поки всі зручно дивилися на людську дівчину, — таке давали неохоче. Довелося застосувати весь арсенал: спершу логіку, потім чарівність, а під кінець — кілька фактів із чужих біографій, які їхні власники воліли б не згадувати вголос. Слова «шантаж» Ілларіс не любив і подумки назвав це «нагадуванням про спільні інтереси». Вийшов він із кабінету з тим, чого хотів.

До маєтку Алвера Ілларіс дістався надвечір. Ксандру знайшов у саду — вона сиділа на лаві, поряд воркувала Патриція.

— Ксандро.

— Ілларісе. — Вона підвела очі, і в них промайнула щира радість. — Я думала, ти поїхав на кілька тижнів.

— Так і було. Повернувся раніше. — Він кивнув убік доріжки. — Пройдемося? Маю розмову, і не на кілька слів.

Вона глянула на нього уважніше — за таким «не на кілька слів» зазвичай ховалося чимало — і підвелася. Доріжка вела через сад до старої тераси над водою.

— Алвер просив навідатися в Академію, — почав Ілларіс, коли маєток лишився позаду. — Подивитися, як просувається слідство. Я навідався. Винною там тепер вважають Беатріс.

— І даремно, — одразу сказала Ксандра. — Я її недолюблюю, можеш мені повірити. Та коли я дивлюся на цю справу, мені все більше здається, що Беатріс зробили зручною винною.

— У мене схоже відчуття. — Він трохи помовчав. — Тільки мене муляє не стільки сама версія, скільки те, як її переказують. Уся Академія повторює те саме майже слово в слово. Так не буває. Люди плутаються, додають своє, перебріхують. А там усі як один торочать одне, наче їм продиктували. Над такою одностайністю хтось мусив попрацювати.

— Про таке я навіть не чула, — сказала Ксандра. — Щоб комусь стало снаги вкласти одну версію в стільки голів одразу. — Вона помовчала. — Та хоч би що це було, на студентів за обміном воно не подіяло. Ренні теж не вірить, що це Беатріс. Каже, надто все гладко складено.

— Цікаво. — Ілларіс примружився на воду. — Виходить, тих, хто був на місці, перемкнуло, а тих, хто встиг виїхати, — ні. Отже, за чутки взялися вже після того, як делегація вирушила. Інакше Ренні привезла б нову версію із собою.

— А вона привезла стару, — кивнула Ксандра.

Ілларіс кивнув, але думкою був уже десь далі.

— Гаразд, — сказав він. — Що ще ти мені не розповіла?

— Те, що сталося з Грантом, сталося не лише з ним. — Ксандра подивилася на воду. — З моєю сестрою теж.

Він чекав.

— Ліра втратила пам'ять і почала марити тінями, що танцюють на стінах. Те саме, що з Грантом, — майже слово в слово. Схоже, що хтось поставив їй блок, аби не сказала зайвого. — Вона зустріла його погляд. — А Ліра ніколи не була в Академії. Вони з Беатріс не могли перетнутися. І все ж слід однаковий.

— Інспекторові ти про це не казала, — впевнено сказав Ілларіс.

— Не могла. Довелося б пояснювати надто багато. — Вона помовчала. — Тобі — інша річ.

— Що ще?

— У Рея зник кинджал. Оскурський, хоч сам він того не знав — купив у Вайтстоуні як трофей кочівників. — Вона прибрала пасмо, відкинуте вітром з води. — Зник тоді, коли Рей лежав непритомний у цілительні після нападу. Сам кинджал залишався в кімнаті, і доступ до неї мали троє: Кайден, комендант гуртожитку й Беатріс.

— І кого з трьох ти підозрюєш?

— У тім і річ, що нікого напевне. Кайденові Рей довіряє як собі — і досі не помилявся. Комендант — стороння людина, йому той кинджал ні до чого. Лишається Беатріс. От тільки не бачу в неї мотиву — навіщо їй той кинджал, не складається.

— А якщо мотив не її? — мовив Ілларіс. — На Гранта ж хтось вплинув — не сам він на тебе кинувся. То чому впливу не міг піддатися хтось із цих трьох?