Розділ 10 (ч1)

Ілларіс Каеліс.

Валь'Тієр зустрів Ілларіса так само, як проводжав — рівним сяйвом рунічного світла вздовж каналів і цілковитою байдужістю до того, що хтось узагалі повертався. Біле місто не вміло хвилюватися. Шпилі стояли там, де він їх лишив. Мости висіли над водою. Повітря пахло каменем і Потоками — густо, аж надлишково, так, як воно не пахло більше ніде на континенті.

Кабінет також не змінився і зустрів його так, як і належить кабінету, в якому десять днів нікого не було: прохолодою, тишею і легким докором у вигляді стосу нерозібраної пошти на столі. Помічник дбайливо склав листи за датою. Ілларіс оцінив зусилля, але вирішив, що пошта зачекає до завтра. Папери вже десять днів терпіли його відсутність; перетерплять і ще один вечір.

Ілларіс сів і дозволив собі рівно три секунди втоми.

Поїздка була геніальною ідеєю. Він був у цьому впевнений того дня, коли зголосився. Висока Палата шукала когось, хто відвезе людському королю чергову порцію дипломатичної ввічливості, — і Ілларіс підняв руку швидше, ніж устиг подумати, чи справді хоче дванадцять годин трястися в гондолі дирижабля. Хотів. Бо альтернатива була гіршою.

Альтернатива щойно прибула в ельфійські ліси з людською делегацією. Платинове волосся, бездоганна постава, голос, від якого в нього досі — він це визнавав лише наодинці з собою й лише тричі на рік — щось обривалося в районі ребер. Беатріс Лаенвальд приїхала на захід. Ілларіс поїхав на схід. Симетрія, гідна підручника.

Алвер скористався нагодою і попросив заглянути в Академію Вайтстоун та подивитися, як просувається тамтешнє слідство. Слідство стосувалося Ксандри. Це робило прохання важчим, ніж воно звучало. Одна річ підглядати за чужими інтригами зі звичної безпечної відстані, і зовсім інша — коли в центрі історії стоїть людина, яку ти знаєш особисто. Ксандру він знав. 

Ілларіс погодився.

П'ять днів він протримався в столиці — рівно стільки, скільки тривали протоколи: вручити пошту, вислухати подяки, з'явитися на одному прийомі й не позіхнути на ньому вголос. Щойно останній сувій змінив власника, Ілларіс сів на ранковий дирижабль-експрес і вісім годин дивився, як унизу пропливає континент.

Наступні три дні в Академії дали йому небагато — точніше, одну-єдину річ, хоча й вагому.

Чутки змінилися. Ще кілька тижнів тому вся Академія пошепки призначала винною Ксандру: чужа, з магією, якої не розуміли й тому боялися навіть деякі викладачі, — зручна підозрювана для тих, кому потрібна підозрювана, а не правда. Тепер усе перевернулося, і винною стала Беатріс — та сама заборонена магія, той самий бруд, лише винуватець інший.

І справа для Ілларіса стала ще більш особистою.

Безневинною він Беатріс не вважав — знав її надто добре, краще, ніж волів би. Снобка — так. Інтриганка, здатна зрівняти суперницю із землею двома точними словами й одним підведеним підборіддям, — безперечно. Маніпуляторка, для якої чутки є зброєю, — безсумнівно. Але кров, ритуали, бруд Сольтійських пісків — ні. Надто неохайно, не її рівень: Беатріс ніколи б не забруднила руки чимось настільки вульгарним. А отже, хтось дуже старанно вішав на неї саме те, чого вона ніколи не робила.

Хто перевернув чутки й коли — Ілларіс з'ясувати не зміг. І це дратувало значно більше, ніж він готовий був визнати. Дар підказок не дав — нитка обривалася в порожнечі: вона не вела ні до спогаду, ні до події, ні до людини, яка першою сказала це вголос. Просто одного ранку всі прокинулися — і вже знали.

Три дні він провів в Академії шукаючи джерело нових чуток —  не з'ясував нічого.

Шукав він добре; проблема була в іншому.

Минулого разу, коли він приїжджав в Академію, люди ще ніяковіли від присутності ельфів — губилися, не знали, куди подіти руки. Але розгубленість — почуття робоче: з розгубленою людиною завжди можна порозумітися. Цього разу розгубленості не було. З ним просто не розмовляли.

Завдячувати цим випадало одному-єдиному ельфові. Куратором групи, відрядженої в Академію за обміном, призначили Саеліра Валь-Ентара — сноба такого ґатунку, якого не терпіли навіть самі ельфи. Ілларіс підозрював, що половина причини, з якої Саеліра спровадили до людей, — це банальне бажання Лісів від нього відпочити. Геніальний цілитель, що й казати: його руки робили те, на що інші не наважувалися. Але як особистість Саелір був ходячим аргументом на користь Завіси — за якийсь тиждень він примудрився переконати половину Академії, що ельфи дивляться на людей як на вид цікавий, але другосортний.

І тепер кожна людина, до якої підходив Ілларіс, бачила перед собою не дипломата, а ще одного Саеліра. Його зустрічали бездоганною чемністю, відрепетируваними усмішками й нагальними справами в протилежному крилі — що неабияк ускладнювало розслідування.

Єдину справді корисну річ Саелір зробив випадково: поставив на ноги головного свідка. Хлопець, який після нападу мав кепські шанси, тепер був майже при собі — ходив, говорив, упізнавав обличчя. Майже адекватний. З однією лише дрібницею: останніх кількох місяців свого життя він не пам'ятав зовсім. Дуже зручна амнезія. А зручних збігів Ілларіс не любив — вони рідко виявлялися збігами.

Із цим небагатим уловом він і повернувся додому

У двері постукали. Помічник  зайшов, не чекаючи відповіді, з тонкою текою під пахвою і поглядом  людини, яка має новини й наперед передчуває, що сприймуть їх погано.

— З поверненням. — Велір поклав на стіл ще одну теку поверх тих, що вже чекали. Помічником він був із тих, хто не марнує слів і не любить, коли їх марнують інші. — Поки вас не було, тут було спокійно. Майже.