Розділ 9 (ч.2)

Енцо прийшов увечері, коли крамниця вже закривалася, і прийшов він по обіцяний чай.

Я про той чай, чесно кажучи, встигла забути — це була розмінна монета, якою я колись розплатилася за дозвіл, і в моїй бухгалтерії вона давно пройшла як погашена. Але Енцо, вочевидь, вів свою бухгалтерію окремо й нічого не списував, тож з'явився з настроєм людини, що прийшла отримати належне.

Марта, побачивши його, миттєво виявила невідкладну справу в оранжереї — з тактовністю, від якої мені захотілося полити її з лійки. Тож чай ми пили вдвох, на кухні, і Енцо, на щастя, належав до тих співрозмовників, які чудово підтримують бесіду самотужки, потребуючи від іншого боку лише періодичного «ого» в правильних місцях.

Говорили про погоду. Точніше, про шторми — у портовому місті це не світська тема, а зведення з фронту.

— Кажуть, цей сезон лютий, — повідомив Енцо з тією значущістю, з якою молоді люди переказують почуте від старших. — Кораблі стоять. Один, кажуть, уже днів п'ять не може зайти, усе на рейді гойдається.

— А чого ж не зайде? — спитала я, бо «ого» тут не пасувало.

— Бо буря. Капітан не дурний у бурю в гавань лізти. Чекає вікна.

Це я могла зрозуміти. Якби в мене був корабель, я б теж його в бурю нікуди не пхала.

— А найбільше, — Енцо понизив голос до конфіденційного, хоча на кухні були тільки ми й, можливо, миша на горищі, — найбільше через це Розалінда нервує. Той корабель, що стоїть, — він з її квітами.

Я тримала чашку рівно й обличчя теж, але вухо нашорошила. Чужі неприємності — найпоживніший різновид інформації, особливо коли чужий тобі — конкурент через дорогу.

— А в неї ж квіти закінчуються, — провадив Енцо, явно радий уважній слухачці. — Привізні в неї, тепличні, свої вона не вирощує. От товар і тане. Вона тепер щодня в порт бігає — питати, коли корабель. А звідти в магістрат — теж питати. У нас її вже всі знають. Прийде, постоїть, поспитає те саме, піде. Назавтра знову.

Я уявила собі цю щоденну процедуру й не знайшла в собі ані краплі співчуття — не тому, що жорстока, а тому, що співчуття конкурентові суперечить базовій арифметиці.

— А артефакт? — спитала я. — Квіти ж із артефактом везуть, для свіжості. Хіба не тримає?

— Тримає, — кивнув Енцо з виглядом знавця. — Та не вічно. Артефакт свіжість зберігає, а не зупиняє час. Що довше корабель стоїть, то гірший товар прийде. А ще ж там, як зайде, перевірка.

— Яка перевірка?

— Карантинна. — Енцо посерйознішав, явно переказуючи щось почуте в магістраті дослівно. — Квіти ж із південних островів. А там нещодавно зараза була — пліснява якась, агресивна, лютого ґатунку. Цілі плантації виморило. Тепер при найменшій підозрі — карантин. Партію не пускають, тримають, перевіряють. А як підтвердиться зараза — спалюють усе. Дотла. Щоб не пішло далі.

Я повільно відпила чаю.

Корабель, який стоїть на рейді й псує товар із кожним днем. Перевірка на вході. Можливість того, що вся партія піде під ніж — тобто під вогонь — навіть якщо доїде. Для людини, яка торгує виключно привізним і не має за спиною оранжереї, це був не просто клопіт. Це була ціла піраміда клопотів, де кожен наступний камінь важчий за попередній.

Я акуратно відзначила це собі — без планів, без висновків, просто як факт, що його варто тримати в полі зору. Чужа біда, в яку я не вкладала жодних зусиль, але яка чомусь складалася на мою користь, заслуговувала принаймні на увагу.

— А чого вона взагалі так вскочила? — спитала я. — Невже не знала про шторми?

— О, отут найцікавіше. — Енцо аж засвітився, діставшись до своєї улюбленої частини. — Не знала! Бо вона ж не місцева. Пів року всього як приїхала, відкрилася й давай торгувати. А місцеві всі знають: взимку шторми, кораблі стають, отже, запасайся завчасно або вирощуй своє. Усі склади набивають, поки море спокійне. А вона — ні. Понадіялася, що довезуть, як улітку довозили.

— Дивно, — сказала я, і це була щира думка, а не репліка для підтримання бесіди. — Якщо вона возить квіти морем не вперше, її ж постачальник мав би знати про сезон. І попередити. Дивно, що не попередив.

Енцо стенув плечима — як людина, яка ставити такі питання не звикла й відповіді на них не має.

— Може, й попереджав. Може, не послухала. Хто їх там розбере, тих столичних.

— Може.

Я допила чай і не стала продовжувати тему вголос, бо тема була цікавіша, ніж заслуговувало товариство Енцо. Постачальник, який возить морем не вперше і мовчить про сезон штормів, — це або недбалість, або щось менш випадкове, ніж недбалість. Але будувати теорії на двох чашках чаю й переказі молодого службовця магістрату — заняття для тих, у кого надлишок вільного часу. У мене його не було.

Енцо посидів іще, переповів пригоду про начальника й загублену печатку, повідомив, що з нетерпінням чекає чергового ярмарку аж навесні, і пішов, щасливий, у бік дому. На прощання він уже не наступив нікому на ногу, з чого я зробила висновок, що практика робить своє.

Нагорі мене чекала миша.

Вона сиділа біля тумби так, наче цілком засвоїла нові правила гри і явно розраховувала, що вечеря на двох — це тепер усталений порядок, а не разова поступка.

— Сиру немає, — попередила я її, роздягаючись. — Сир був уранці. Двічі на день — це вже не профілактика, це утримання, а на твоє утримання я не підписувалася.

Миша подивилася на мене з таким докором, що я, всупереч усім своїм принципам і твердому наміру лягти голодною, спустилася й принесла їй крихту хліба. Тільки тому, пояснила я собі, що сперечатися з гризуном — нижче моєї гідності, а програвати суперечку гризунові — ще нижче. Простіше було поступитися хлібом.

Миша хліб схвалила. Я загасила світильник.

— Завтра без піддавків, — попередила я в темряву.

З-за тумби почулося щось схоже на згоду, у яку жодна з нас не вірила.