Розділ 9. (ч1)

Ранок почався, як належить, — із шурхоту за тумбою.

Я навіть не розплющила очей. Рука сама намацала черевик на звичному місці біля подушки, тіло виконало звичний рух, і черевик полетів на звук із точністю, відточеною за тиждень практики, перш ніж голова встигла нагадати, що ми тепер начебто союзники. Гуп.

А далі сталося те, чого в сценарії не було: тиша. Без супровідного шурхоту в щілину. Без квапливого дріботіння. Просто — тиша.

Я розплющила очі. Думка, яка прийшла першою, була дурна й неприємна одночасно: я влучила. Я нарешті, після тижня щоранкових промахів, узяла й влучила. І щойно вколошкала черевиком єдиного співрозмовника, що слухав мене без ямочок. А тепер за тумбою лежить наслідок мого влучання, і доведеться з цим щось робити, а я навіть не вдягнена.

Підхопившись так, що ледь не познайомила тім'я зі скошеною стелею, я перетнула кімнату босоніж і нахилилася над черевиком, готова до найгіршого.

Найгіршого не було.

Біля черевика, живісінька й цілком неушкоджена, сиділа миша. Вона не тікала. Вона навіть не збиралася тікати. Вона з пильним, мало не професійним інтересом обнюхувала черевик — той самий, який щойно ледь її не прибив, — з виглядом інспектора, що оглядає підозрілий вантаж.

— Та ти знущаєшся, — сказала я.

Злість піднялася швидко й була, мушу визнати, не зовсім зрозумілого спрямування. Частина її адресувалася миші, яка замість того, щоб шанобливо тікати, перетворила оборонний снаряд на предмет ранкового дослідження. Інша частина, значно більша й значно прикріша, адресувалася мені — за те, що я, Беатріс Лаенвальд, яка не здригнулася на допиті Магічного нагляду, підскочила з ліжка через можливу загибель гризуна. Це не входило в мій образ — ні в старий, ні в новий, ні в будь-який інший.

Миша підняла на мене мордочку. І погляді був не зляканий, не вибачливий, а радше уточнювальний, на кшталт «ми снідаємо чи ти ще прокидаєшся?».

Я постояла. Миша почекала.

— Ти розумієш, що це шантаж, — повідомила я їй.

Миша не заперечувала. Шантаж так шантаж.

— Якого кренделя я це роблю?— ставила питання я самій собі, спускаючись на кухню.

Кухня о цій порі була порожня — Марта поралася в оранжереї, де ранкова зміна починалася ще раніше за мишачу. Я відрізала шматочок сиру, й понесла нагору, всю дорогу пояснюючи собі, навіщо.

Логіка була бездоганна, я її вибудувала ще на сходах. Миша в домі однаково гризе. Питання лише в тому, що саме вона гризе. Якщо їй запропонувати сир, вона гризтиме сир — продукт дешевий, поновлюваний і не мій. Якщо сиру не запропонувати, вона гризтиме все інше: тканину, ремінці, можливо, мої нові черевики, які коштували мені цілком конкретних мідяків. Тож шматочок сиру — це не сентименти. Це профілактика збитків. Я навіть трохи пишалася формулюванням; «профілактика збитків» звучало гідно, по-діловому.

І майже повірила. Принаймні настільки, щоб покласти сир на вчорашню хустинку без надмірних докорів совісті.

Миша взялася до сиру з виглядом, наче завжди знала, що так і буде, треба було тільки почекати.

— Приємного, — буркнула я й пішла вмиватися, поки в системі цінностей не стався ще один збій.

Робочий ранок я почала з новою ідеєю, яку виношувала ще з ярмарку.

Вітрина «Петунії» досі демонструвала світові букет, на який без попередження дивитися не варто було. Тож поки Марта поралася в оранжереї, я тихо випатрала з вітрини найбільший зразок її творчості — той самий, де багряне воювало з жовтогарячим до останнього пелюстка, — і поставила натомість три прості букети. Білі й кремові тони, трохи зелені, нічого, що кричало б на перехожих із-за скла. Рівно те, що я в'язала на ярмарку й що люди розкуповували, не торгуючись.

— Навіщо отакі прості? — Марта оглянула вітрину з легким сумом митця, якого попросили малювати парканчики. — У вітрину ж треба щось, щоб ах!

— Це ті самі, що з ярмарку, — пояснила я. — Цілий тиждень бачили, на ярмарку, в чужих руках, із пряниками. Людина проходить, упізнає — «о, такий самий, як той, що сусідці дарували» — і їй уже не страшно зайти. До звичного рука тягнеться легше, ніж до нового — навіть якщо нове красивіше.

Останнє я додала як поступку. «Красивіше» в розумінні Марти й моєму означало геть протилежні речі, але навіщо псувати робочий день філологією.

— Хитро, — визнала вона. — Хоч і нудно.

— Зате нудно з виторгом, — сказала я, і Марта пішла в оранжерею, бурмочучи, що в мене все міряється виторгом, ніби це закид.

Я не стала уточнювати, що це комплімент.

А далі сталося те, чого в «Петунії» не траплялося, відколи я переступила її поріг: прийшли покупці.

Вони заходили з вулиці, дивилися на вітрину без переляку й виносили букетик. Жінка купила букет «просто так, душа попросила». Чоловік — для дружини, з нагоди, про яку волів не уточнювати. Дівчина довго нюхала всі відра по черзі й пішла з найдешевшим, але задоволена.

А двічі сталося те, що я занесла в особистий реєстр перемог окремим рядком: покупці заходили навпроти, до Розалінди, — і виходили звідти з порожніми руками. А потім переходили дорогу й купували в нас. Я спостерігала це з-за прилавка з виразом обличчя, який тренувала роками саме для таких випадків: ні тіні зловтіхи...