Розділ 8 (ч2)

Другого дня я Енцо переграла. Це вийшло майже випадково — і тим приємніше. Я помітила знайомий комірець ще на підході, коли він був за три ряди від нас, і встигла зробити єдине розумне: завантажити його справою, поки він не завантажив нею мене. «Пане Енцо! Ви ж усе тут знаєте — а не підкажете, де беруть лід для квітів? Бо вони в нас геть в'януть, а ви ж такий тямущий…» Енцо, окрилений власною тямущістю, вирушив на пошуки льоду через увесь ярмарок. Лід квітам, чесно кажучи, був потрібен приблизно як рибі парасолька, але доручення лестило, а лестощі — найкращий маршрут якнайдалі. Поки він повернувся з тріумфом і брилою льоду, я вже була по лікті в покупцях і щиро, всім обличчям, шкодувала, що зайнята. Він лишив лід, лід розтанув, усі лишилися при своєму.

А третього, останнього дня сталося диво: Марта сама не пустила мене гуляти. Енцо прийшов, як завжди, опівдні, з пряником і планами, але того дня покупці йшли суцільною стіною — чи то десь у місті була весільна змова, чи стався масовий напад ніжності, чи просто останній день ярмарку так вплинув, але ми з Мартою в'язали букетики так, що пальці пахли стеблами навіть уві сні. Марта глянула на Енцо, глянула на чергу, і в ній уперше за весь тиждень комерсантка перемогла сваху.

— Іншим разом, голубе, — сказала вона рішуче. — Бачиш, що коїться. Дівчина при роботі.

Я ледь не впустила стрічку.

Той останній день ярмарку видався найхолоднішим. Не те щоб ударила зима — її як такої тут, виявляється, не буває через м'який південний клімат. Щоправда, кілька тижнів приморозків море видає справно, із суто південною непослідовністю. Просто повітря стало гострішим, а вітер із моря заходився залазити під сіру сукню з фамільярністю, на яку я приводу не давала. Так моя гардеробна стратегія «одна сукня та сила волі» виявила непокритий фланг. Довелося розщедритися на пальто — темно-синє, просте, з тих, що шиють надовго й без вигадок. Продавчиня обіцяла, що це «чистісінька вовна, мацайте, панянко», і я мацала, і — диво — це навіть не було суцільною вигадкою: відсотків на шістдесят там справді була вовна, а решта колись, мабуть, теж належала якійсь тварині. За таку ціну я вирішила родоводу не вимагати.

Додому ми з Мартою дісталися затемна, обидві на тій стадії втоми, коли ноги йдуть самі, бо голова вже відмовилася ними керувати. Марта висипала виторг на стіл, і над купою монет відбулося священнодійство: вона совала губами, сортувала срібло й мідь, відраховувала мою десяту частину. А потім доклала зверху ще кілька монет.

— Це за що? — спитала я.

— За голову, — сказала Марта. — За те, що з ярмарком придумала. Я б сама не здогадалася, я б сиділа в крамниці й чекала, поки покупець сам прийде. Бери, золотко, чесно заробила.

Я взяла. Сперечатися з людиною, яка доплачує тобі за ініціативу, — розкіш для тих, у кого є зайві гроші. У мене не було. Я перерахувала купку — вийшло пристойно, не статок, але такий запас, з яким уперше за тиждень можна було думати не про завтрашній хліб, а про щось на день далі. Приємна арифметика.

На вечерю сил не лишилося. Марта кликала до столу, але сама ідея жувати щось складніше за хліб видавалася непосильною. Я взяла з кухні шматок учорашнього пирога з яблуками, побажала Марті добраніч і поповзла нагору, рахуючи сходинки, які рипіли мені у відповідь кожна своїм голосом.

У кімнаті я запалила рунний світильник — він засвітився рівним теплим світлом, не блимаючи, бо руни, на відміну від мене, не втомлюються, — сіла на ліжко й відкусила пирога. Пиріг був прекрасний. Я вирішила, що сьогодні в мене свято: ярмарок закінчився вдало, гроші зароблені, пальто куплене, а завтра можна навіть не вставати вдосвіта. Привід відзначити.

З-за тумби визирнула миша.

Ми зустрілися поглядами. Я — з пирогом, вона — з очевидним фаховим інтересом до пирога. За тиждень ми відпрацювали ранковий ритуал до автоматизму: вона шкрябає, я метаю черевик, обидві лишаємося при своїх. Але зараз був вечір, було свято, а в свято навіть переможці бувають великодушні до переможених. Тим паче що переможницею в нашому протистоянні виходила, чесно кажучи, не я.

Я відламала шматочок пирога й поклала його на хустинку біля тумби, ближче до нірки. Жест, продиктований не сентиментами, а логікою свята: гуляти — то гуляти, а самій святкувати нудно.

Миша завмерла. Я чекала, що зробить очевидне — схопить здобич і втече в нору жувати в безпеці, як зробила б будь-яка істота зі здоровим інстинктом самозбереження.

Вона вчинила інакше: обережно наблизилася, обнюхала шматок, а потім сіла й заходилася їсти просто там — тримаючи пиріг у передніх лапках, акуратно, відкушуючи потроху, з гідністю, якої я не очікувала від істоти її габаритів і репутації.

— Не тікаєш, — відзначила я. — Тобто або надто дурна, щоб боятися, або не вважаєш мене вартою того, щоб боятися. Підозрюю, друге.

Миша на версію не зреагувала. Їла собі.

— До речі, — провадила я, відкушуючи свою частину, — з тобою хоч відпочиваю. Вперше за тиждень не треба кліпати, зітхати й питати, який ти розу-у-умний.

Миша ворухнула вусами. Я вирішила вважати це знаком уваги.

— Власне, — додала я, дещо здивована напрямком, у який сама себе завела, — якщо геть чесно, то не лише за тиждень. Давніше. Просто тоді замість ямочок була інша маска. Так що ти, виходить, у привілейованому становищі.

Миша доїла пиріг і неквапом подріботіла до нірки. На порозі щілини обернулася — я могла б присягнути, що обернулася, — і зникла.

— Добраніч, — сказала я в темну щілину.

З-за тумби щось тихо шурхнуло. Я вирішила вважати це відповіддю — зрештою, я вже розмовляла з фонтанами, які не відповідали взагалі, тож миша, яка хоч шурхотить, у моєму рейтингу співрозмовників піднялася високо відразу.