Розділ 8 (ч1)

Ярмарок видихнув і згорнувся.

Ще зранку площа гула — а надвечір лишилися хіба витоптана трава та кілька торговців, що складали намети з повільністю людей, яким нема куди квапитися: усе одно або вже продано, або не продасться ніколи.

Дід із ложками складався останнім — повільно й церемонно, ніби не пакував непроданий крам, а ховав покійника. Принагідно він повідомив нам, що наступний ярмарок аж на весняне рівнодення, «та й той уже не те». Я спитала, чому не те. Дід зміряв мене поглядом людини, яка все життя знала правду й утомилася роздавати її задарма, і відказав: «Бо весняний». Видно було, що розгортати думку далі він вважає нижчим за свою гідність, тож я не наполягала. Є істини, до яких або доростаєш сам, або не доростаєш ніколи.

А загалом три останні ярмаркові дні злилися в мене в одну довгу стрічку з пелюсток, мідяків та Енцо.

Після того сидру — кислого, як і його товариство, — я наївно вирішила, що на цьому, мабуть, і все: борг за дозвіл сплачено сорока хвилинами прогулянки, рахунок закрито, можна повертатися до квітів. Наступного ж дня Енцо власною персоною повідомив мені, наскільки я помиляюся.

Він з'явився опівдні з наміром, написаним на чолі великими літерами, і Марта, вірна собі, прочитала його швидше за мене.

— Та йди вже, золотко, — махнула вона рукою, не давши мені навіть розгорнути заготовлену відмовку. — Свіже повітря молодій дівчині корисне.

Свіжого повітря на ярмарку було стільки ж, скільки тиші, але сперечатися з Мартою — те саме, що сперечатися з погодою: голосно, довго й безрезультатно. Тож я ввімкнула ямочки й пішла дихати корисним повітрям під руку з Енцо.

Він вів мене повз ряди з виглядом провідника, який показує столицю провінціалці, і кожне «а ось тут», «а отам» супроводжував коротким екскурсом у те, хто кому ким доводиться. 

Біля шатра з намальованими зірками він зупинився.

— О, — сказав Енцо тоном людини, яку осяяло. — А хочете? Кажуть, ця Зореслава справжня. Усе бачить.

Я знала рівно одну категорію людей, які справді бачать майбутнє, і складалася ця категорія з нуля осіб. Решта бачила гаманець, обличчя й бажання клієнта почути приємне — і цього, як правило, цілком вистачало.

Але Енцо вже простягав монету жінці при вході.

Шатро Мадам Зореслави всередині було саме таким, яким йому належало бути.

Напівтемрява — щоб клієнт не бачив зайвого й добачував потрібне. Дим солодкий і трохи задушливий — щоб попливла голова, а з нею і недовіра. Тканини на стінах, що ковтали звук, і стіл, накритий так, щоб погляд не мав за що зачепитися, крім самої господині. Ніде ні дзеркальця, ні блиску, нічого, що поверне тебе до тями: тільки її очі й твоя власна готовність вірити.

Сама Зореслава — велична жінка непевного віку, з перснями на всіх пальцях, включно з тими, де перснів зазвичай не носять, — узяла за руку спершу Енцо.

— Я бачу за тобою непростий час, — мовила вона повільним, низьким голосом, і Енцо подався вперед так, що мало не ліг на стіл. — Ти багато працював. Тебе недооцінювали.

Геніально. Покажіть мені людину, переконану, що працювала мало й оцінили її рівно по заслузі.

— Так! — видихнув Енцо. — Так і є!

— Але я бачу зміни. Скоро. Хтось поїде — і відкриється шлях.

Я подумки відзначила точність роботи. «Хтось поїде» — у місті завжди хтось кудись їде. «Відкриється шлях» — ні до чого не зобов'язує і водночас звучить як обіцянка. Я згадала Енцового начальника, який наприкінці місяця вирушав у відпустку, і мало не зааплодувала: ворожка щойно вгадала те, що знало пів магістрату, і піднесла це як одкровення з-за межі видимого.

— А тепер ти, голубко.

Вона взяла мою долоню і затримала на мені погляд. І я, чесно зізнаюся, на коротку мить відчула те, чого не планувала: незатишок.

— Цікаво, — протягнула Зореслава.

«Цікаво» — хороший прийом.

— Ти ховаєшся, — сказала вона, примруживши густо підведені очі. — Носиш не своє лице.

Щось усередині мене коротко й виразно сказало: «Якого кренделя?». Та я одразу ж сама себе заспокоїла: це теж шаблон. «Ти не та, ким здаєшся» — кажуть кожному, бо кожному лестить думка, що в ньому є таємна глибина. Я лишила обличчя наївним, кліпнула й видихнула захоплене «о-о-ох», за яким досвідчена ворожка мала прочитати «влучила». Зореслава прочитала. Розслабилася. І, розслабившись, припустилася помилки, якої я б собі не дозволила: пішла в конкретику зарано.

— Бачу нитку, — оголосила вона. — Хтось іде твоїм слідом. Хтось, хто бачить дороги там, де інші бачать стіну. Він уже близько. Він знайде тебе там, де ти його не чекаєш.

Енцо поряд аж засяяв і трохи випнув груди, явно сприйнявши пророцтво на свій рахунок. Я подумки відзначила, що для людини, яка щодня приходить на той самий ярмарок, формулювання «знайде там, де не чекаєш» дещо завищує інтригу.

А ще десь глибше, під шаром скепсису, щось ледь чутно кольнуло. Не страх — радше та неприємна лоскотка, з якою впізнаєш у чужій вигадці випадковий збіг із власною правдою. «Бачить дороги там, де інші бачать стіну». Збіг. Звісно, збіг. Ворожка кидає десяток образів, один обов'язково за щось зачепиться — це не пророцтво, це арифметика.

— Дя-я-якую, — проспівала я, забираючи руку, поки нитка не привела кудись іще ближче. — Це так… надихає!

Назад до столика я повернулася з твердим наміром не думати про почуте — і з не менш твердим відчуттям, що думати все одно доведеться. Енцо всю дорогу пояснював мені, що в передбачення він узагалі-то не вірить, але це ж цікаво, правда? Я погоджувалася, що цікаво. Найдешевша монета в розмові — згода з тим, у що співрозмовник вірить рівно настільки, наскільки йому хочеться вірити.