Розділ. 7 (ч2)

Я помітила його здалеку — комірець, що сяяв білизною аж до непристойності, волосся прилизане з очевидними зусиллями, в руці пряник у формі серця. Усе разом читалося, як відомість: молодий службовець магістрату виходить на полювання, попередньо повідомивши про себе всьому ярмарку.

— Панянко Тріс! — він просяяв. — А я тут… проходив. У справах.

Справи у формі пряникового серця. Зрозуміло.

— Пане Енцо! — я ввімкнула ямочки на робочу потужність. — Як приємно!

— Я подумав… — він простягнув пряник із виглядом посла, що вручає вірчі грамоти. — Це вам. І ще подумав — може, пройдемося? Обідня перерва, я вільний, покажу вам, де справжній сидр наливають, а не оце все.

І ось тут усередині мене стався невеликий службовий конфлікт.

Тріс Ларе, мила дівчина, що обіцяла чай, мала б зрадіти. А я — та, що сиділа всередині й вела бухгалтерію, — швидко порахувала. Обіцянка чаю була валютою, якою я розплатилася за дозвіл; угоду закрито, борг погашено. Прогулянка — це вже нова витрата, кошторисом не передбачена: година кліпання, година «ой, та що ви ка-а-ажете», година маски на короткій дистанції, де видно кожну тріщину. І все це — в розпал торгового дня, коли повз наш столик ідуть люди з грошима, а десята частина цих грошей за домовленістю моя.

Я не хотіла. Просто, чесно, по-людськи не хотіла.

— Ой, пане Енцо, я б залюбки, — заспівала я, притискаючи пряник до грудей, — але ж ніяк! Бачите, скільки народу? Хіба ж я можу пані Марту саму лишити? Вона ж не впорається, тут же треба і в'язати, і рахувати, і…

— Іди-іди, — сказала Марта.

Я обернулася. Марта дивилася на мене з усмішкою настільки доброзичливою, що мені захотілося накрити її відром.

— Іди, золотко, чого там. Упораюся. Торгівля яка — раз-два, я ж не з паперів зроблена. Погуляй, молода ж. Пан хороший, одразу видно.

Пан хороший розцвів. Я тримала ямочки.

Це окреме мистецтво — тримати ямочки, коли всередині хочеться чітко, по пунктах, пояснити присутнім, чому вони щойно зруйнували бездоганну відмовку. Марта зробила це не зі зла. Марта зробила це з доброти — масивної, непробивної, проти якої безсилі будь-які маневри, бо маневр розрахований на людей із подвійним дном, а в Марти не було навіть одинарного. 

— Ну якщо пані Марта дозволяє… — проспівала я, і тільки дуже уважний слухач почув би в слові «дозволяє» температуру, на кілька градусів нижчу за ярмаркову.

Енцо не був дуже уважним слухачем. На щастя для нас обох.

Гуляли ми сорок хвилин. Енцо показав, де наливають справжній сидр (кислий), розповів про роботу магістрату (нічого цінного — але я слухала уважно), про начальника (пихатий, ледачий, наприкінці місяця їде у відпустку — а оце вже цікавіше, я відклала в пам'ять), про матінку, про сестру, про те, що в Корнелі взагалі-то нудно, але на ярмарковому тижні нічого. Я кліпала, ахала і їла пряник. Пряник був добрий. Хоч щось у цій угоді було чесним.

На прощання він спитав, чи можна ще якось зайти. Я сказала «звісно» з таким сяйвом, що він пішов, наступивши на ногу діду з ложками, й вибачився перед ложками.

Я повернулася за столик і деякий час мовчки в'язала букетики.

— Хороший хлопець, — сказала Марта з безневинністю, що не віщувала нічого доброго. — Уважний. І при посаді.

— Угу, — сказала я.

— І нежонатий. Я в Грети спитала.

Я зав'язала вузол трохи тугіше, ніж вимагала стрічка. От, значить, як. Поки я відпрацьовувала прогулянку, тут уже зібрали довідки й накреслили мою подальшу долю. З добрих міркувань, певна річ. У цьому місті все робилося з добрих міркувань — мене, мабуть, і обікрали з якихось добрих міркувань, просто не встигли пояснити, з яких.

Утім, сказала я собі, розгладжуючи стрічку, подивимося практично. Знайомий у магістраті — не залицяльник, а актив. Начальник у відпустці наприкінці місяця — інформація, застосування знайдеться. Грета — союзник із липкими руками. А Марті просто не можна віддавати стратегічну ініціативу, інакше до весни вона мене засватає, а до наступної зими почне прикормлювати наших дітей, як Руфуса.

— Він мені дозвіл зробив, Марто, — сказала я лагідно. — За це йому дякую. А заміж мені зарано, я ще на пряники не заробила.

— Та хто ж про заміж говорить! — сплеснула руками Марта таким тоном, яким говорять виключно про заміж.

До вечора ми продали все. Геть усе — навіть герань, навіть букет кольору тривоги, що його купив чоловік, який дуже поспішав. Я вирішила вважати це актом милосердя з боку всесвіту щодо нас обох.

Удома, над вечірньою купкою монет — уже помітно поважнішою за вчорашню, — Марта мрійливо сказала:

— От би щодня ярмарок.

— Ярмарок скінчиться, — я відрахувала свою десятину. — А покупці нікуди не дінуться. Їх просто треба привчити ходити через дорогу не до Розалінди.

— І як же ти їх привчиш?

Я подивилася у вікно, де навпроти світилася свіжа вивіска «Квітів від Розалінди», і всміхнулася — без ямочок. Ямочки після робочого дня я знімала, як тісні черевики.

— Ще не знаю, — чесно сказала я. — Але я подумаю.

Думати я вміла. Це, на відміну від прізвища, в мене ніхто не відбирав.