Розділ 7. Про відпрацьовані борги та стратегічні активи.

Миша прийшла о шостій.

Я знала, що о шостій, бо вже встигла вивчити її розклад: ця тварина працювала пунктуальніше за половину людей, яких я зустрічала в житті. Шкряб-шкряб біля тумби, пауза, шкряб-шкряб ближче. Не розплющуючи очей, простягнула руку, взяла черевик — він тепер чергував біля подушки, як зброя біля солдата, — і метнула на звук.

Гуп. Тиша. Шурхіт у щілину.

Ми обидві виконали свої ранкові обов'язки й розійшлися по справах. Третій ранок поспіль — і я вже навіть не злилася. Будь-який жах побуту за три повтори перетворюється на побут без жаху; це варто було б записати, з мене вийшов би непоганий філософ, якби філософам платили.

Унизу, на кухні, я застала звичну картину: за вікном на підвіконні сидів Руфус і доїдав сніданок, виставлений Мартою «за службу». Служба тим часом сиділа нагорі, в стіні за плінтусом, жива й неушкоджена. Я подивилася на кота. Кіт подивився на мене — неквапно, з гідністю істоти, чий контракт не передбачає результату. Між нами не було ілюзій. Між нами була професійна повага.

А в шухляді під прилавком лежали мої гроші. Перші.

Учора ввечері Марта висипала виторг на стіл, розсортувала монети по купках, ворушачи губами, відрахувала десяту частину й посунула до мене зі словами «твоє, золотко, чесно зароблене». Купка була смішна — жменя мідяків і два срібняки. За одну шпильку з мого колишнього волосся дали б утричі більше. Я перерахувала все двічі — не з недовіри до Марти, а з принципу: гроші, які не рахують, мають звичку зникати. Я це нещодавно перевірила на практиці.

Сьогодні купка мала стати більшою. Квіти ми різали ще вдосвіта: Марта в оранжереї махала секатором, як полководець шаблею, я в'язала букетики й паралельно переглядала ціни.

— По два мідяки за малий, — рахувала я вголос, — по чотири за більший. А ці, з трояндочкою, по п'ять.

— По п'ять не візьмуть, — засумнівалася Марта.

— Візьмуть, — сказала я. — Він не для тих, хто рахує. Він для тих, хто хоче показати дівчині, що не рахує.

Марта подивилася на мене з повагою і деяким острахом, як дивляться на людину, що вільно говорить чужою мовою.

Ярмарок зустрів нас гамором ще за квартал. Ми розклалися на своєму законному, печаткою освяченому місці — між медовою Гретою і дідом з дерев'яними ложками. Дід кивнув нам, як старим знайомим, і повідомив, що погода зіпсується, торгівлі не буде, а ярмарок узагалі вже не той. Судячи з тону, це було привітання.

Торгівля пішла зранку.

Першим був хлопчина років сімнадцяти, який тричі пройшов повз, озираючись на дівчину біля ятки зі стрічками. На четвертому колі я зловила його погляд і ледь помітно посунула вперед букетик із трояндочкою. По п'ять.

— Їй сподобається, — сказала я тоном змовниці. — А якщо подарувати мовчки, без слів — подвійно.

Хлопець розплатився так швидко, ніби боявся передумати, і пішов дарувати мовчки. Мовчки — це була моя поправка до його кампанії: судячи з того, як він тричі відкривав і закривав рота на підході до стрічок, слова були не найсильнішою його стороною. Я не благодійниця. Я просто не люблю дивитися на провальні операції, коли їх можна врятувати, заразом продавши найдорожчий букетик.

Потім пішло-поїхало. Брали матусі — «для настрою». Брали чоловіки з обличчями, що десь завинили, — цим я навіть нічого не казала, вони самі знали, що їм треба, і знали, що дешево не відбудуться. Одна жінка купила букетик собі, понюхала, сказала «а чого б і ні» — найздоровіша покупка дня. Огрядний пан довго торгувався за горщик із геранню, збив мідяк і пішов переможцем; я провела його ямочками й думкою про те, що герань коштувала нам нуль, бо Марта вважала її бур'яном.

Грета з медового ряду спостерігала за нашою торгівлею з суто комерційним інтересом, а ближче до полудня запропонувала союз: вона нам шле покупців за квітами, ми їй — за медом. «Бо до меду букетик, а до букетика мед — і ось уже подарунок, а не сором». Я визнала в ній колегу й потиснула простягнуту руку. Рука була липка. Я не здригнулася — двадцять один рік материної школи мав же колись окупитися.

Дід із ложками за весь ранок продав дві ложки й нітрохи не зрадів: радість зіпсувала б йому репутацію.

А в обід прийшов Енцо.

Я помітила його здалеку — комірець, що сяяв білизною аж до непристойності, волосся прилизане з очевидними зусиллями, в руці пряник у формі серця. Усе разом читалося, як відомість: молодий службовець магістрату виходить на полювання, попередньо повідомивши про себе всьому ярмарку.

— Панянко Тріс! — він просяяв. — А я тут… проходив. У справах.

Справи у формі пряникового серця. Зрозуміло.

— Пане Енцо! — я ввімкнула ямочки на робочу потужність. — Як приємно!

— Я подумав… — він простягнув пряник із виглядом посла, що вручає вірчі грамоти. — Це вам. І ще подумав — може, пройдемося? Обідня перерва, я вільний, покажу вам, де справжній сидр наливають, а не оце все.

І ось тут усередині мене стався невеликий службовий конфлікт.

Тріс Ларе, мила дівчина, що обіцяла чай, мала б зрадіти. А я — та, що сиділа всередині й вела бухгалтерію, — швидко порахувала. Обіцянка чаю була валютою, якою я розплатилася за дозвіл; угоду закрито, борг погашено. Прогулянка — це вже нова витрата, кошторисом не передбачена: година кліпання, година «ой, та що ви ка-а-ажете», година маски на короткій дистанції, де видно кожну тріщину. І все це — в розпал торгового дня, коли повз наш столик ідуть люди з грошима, а десята частина цих грошей за домовленістю моя.

Я не хотіла. Просто, чесно, по-людськи не хотіла.

— Ой, пане Енцо, я б залюбки, — заспівала я, притискаючи пряник до грудей, — але ж ніяк! Бачите, скільки народу? Хіба ж я можу пані Марту саму лишити? Вона ж не впорається, тут же треба і в'язати, і рахувати, і…

— Іди-іди, — сказала Марта.

Я обернулася. Марта дивилася на мене з усмішкою настільки доброзичливою, що мені захотілося накрити її відром.

— Іди, золотко, чого там. Упораюся. Торгівля яка — раз-два, я ж не з паперів зроблена. Погуляй, молода ж. Пан хороший, одразу видно.