Розділ 6. Про ідеї та дозволи.

Наступний ранок знову почався з миші.

Шкрябання, тумба, діловиті вуса. Я, не відриваючи голови від подушки, намацала черевик і метнула його в бік звуку. Влучила в плінтус. Миша пішла — без азарту, без вогника, суто механічне виконання обов'язків з обох боків.

Моя голова була зайнята іншим.

За ніч ярмарок так і не відпустив. Згадувався натовп — люди, що ходили між рядами повільно, святково, із тією особливою безтурботністю в погляді, що означала одне: сьогодні гроші дозволено витрачати. І всередині звично клацнула рахівниця.

Великий букет на ярмарку не купить ніхто: для великого букета потрібен привід, а ярмарок — це привід для пряників, а не для урочистостей. Але маленький? Крихітний, на три-п'ять стебел, перев'язаний стрічкою, за кілька мідяків? Дівчині, з якою прийшов. Матері, бо ярмарок. Собі, бо настрій. Або рослинку в горщику — додому, на підвіконня. Дрібний товар, дрібні гроші. Зате натовп великий, а дрібні гроші, помножені на великий натовп, мають звичку ставати недрібними. Це знає кожен, хто хоч раз бачив видаткову книгу маєтку.

Я встала, вдягнулася і спустилася в крамницю, поки надворі ще сіріло. Марта, певно, ще спала. Я сіла за прилавок і заходилася крутити пробні букетики: три стебла, п'ять, стрічечка, простий вузол. Руки робили, голова рахувала собівартість. Виходило негарно, зате дешево.

За сніданком виклала план Марті. Виклала обережно, голосом Тріс, із «а може», «я подумала» і «ви тільки не смійтеся», бо ідеї, подані напряму, люди сприймають як вторгнення, а ідеї, подані з ямочкою, — як власні.

— На ярмарку? — Марта замислилася, помішуючи кашу. — Квіти на ярмарку… Та хто там квіти купує, там же пряники.

— А поряд із пряниками, — м'яко сказала я, — ходять ті, хто пряники купує дівчатам. А до пряника букетик — це ж зовсім інша справа. І недорого. Мідяки. Зате багато мідяків.

Марта помішувала кашу ще з хвилину. Я бачила, як ідея вкорінюється — повільно, як її ж розсада.

— Воно, може, й непогано… — протягнула вона. — Тільки ж дозвіл треба. На ярмаркову торгівлю. Без дозволу миттю виженуть, ще й оштрафують.

— Дозвіл? — про це мій бездоганний план нічого не знав. У моєму колишньому світі дозволи були чимось, що з'являлося само, як випрасувані сукні.

— Аякже. У магістраті беруть, срібна монета за місце на тиждень.

Срібна монета. Я подумала про свої статки, від яких після вчорашніх закупів лишилося кілька мідяків і багато порожнечі. Промовчала. Красномовно, як мені здалося.

— Та нічого, — Марта рішуче встала. — Ризикнемо. Срібняк є, не збідніємо. А раптом і справді діло.

Зібралися ми швидко: складаний столик, два відра дрібних квітів, мої ранкові букетики, моток стрічки. На площі втиснулися скраю ряду, між жінкою з медом і дідом, що продавав дерев'яні ложки й песимізм. Марта лишила мене стерегти товар і пішла до магістрату по дозвіл.

Повернулася за годину. Без дозволу. З обличчям, на якому образа сперечалася з розгубленістю.

— Кажуть, місць нема, — розвела вона руками. — Усе, кажуть, розписано ще з минулого тижня. Список повний.

Я повільно обвела поглядом площу. Он там, за медовим рядом, — порожня ятка. Он іще одна, з голим каркасом. Он цілий хвіст вільного краю, де ми, власне, і стоїмо, нікому не заважаючи. Місць не було приблизно так само, як скумбрія була свіжа.

Зате я добре знала, як виглядає «місць нема» у виконанні дрібного чиновника. Це не констатація. Це запрошення до переговорів. Батько такі переговори вів регулярно, з обох боків столу: десь давав, десь брав, і називалося це в нашому домі красивим словом «сприяння». Я ці механізми знала не з чуток — я виросла серед них, як інші діти ростуть серед яблунь.

— Марто, — сказала я, — дайте мені монету. Я спробую.

— Та що ти там зробиш, дитино, там же…

— Я ввічлива, — сказала я чисту правду. — Іноді це допомагає.

Дорогою до магістрату я міркувала. Щоб отримати щось від чиновника, потрібен або хабар, або знайомство, а найкраще — обидва одразу, бо хабар без знайомства підозрілий, а знайомство без хабаря — голослівне. Хабаря в мене не було: одна срібна монета — це ціна дозволу, а не ціна сприяння, нею навіть образити пристойно не вийде. Знайомств у цьому місті в мене не було тим паче.

Утім. Знайомство — це не те, що або є, або нема. Знайомство — це те, що організовують. Цьому мене теж учили, просто називали інакше: «уміння заводити корисні зв'язки, Беатріс, відрізняє леді від просто гарненької дівчини».

Що ж, скористаємося обома пунктами.

Магістрат усередині пахнув чорнилом, пилом і чужими чеканнями. Уздовж стіни сиділа черга з покірних спин. За конторками — кілька службовців різного віку й ступеня скам'янілості. Я повільно пройшлася вздовж зали, ніби розгублено шукаючи потрібні двері, а насправді — оцінюючи. Старий за крайньою конторкою — ні: такі за службу тримаються, як за поруччя, і нічого не роблять без папірця на папірець. Жінка середніх літ — ні: жінку ямочками не візьмеш, жінка сама колись у цю гру грала. А от біля вікна…

Біля вікна сидів молодий службовець років двадцяти трьох, з акуратним комірцем, чорнильною плямою на пальці, та випромінював ту особливу нудьгу, що буває в людей, котрим довірили велику печатку й жодного важливого рішення. Він нудьгував красиво, з надією поглядаючи на двері — раптом зайде що-небудь цікавіше за відомість.

Зайшло.

Я підійшла до його конторки невпевненим кроком, стискаючи в руках складений папірець із оголошенням — реквізит надає переконливості, — і підняла на нього очі. Широко. Безпорадно.

— Перепрошую… ви ж тут, мабуть, усе-все знаєте?

Початок, що не схибить: він повідомляє співрозмовнику, що той компетентний, важливий і вже майже герой. Юнак випростався на півдюйма.

— Ну, дещо знаю, панянко. А що у вас?

— Та от… — я поклала папірець, збиваючись і поспішаючи, голосом, що тоншав із кожним словом. — Ми з хазяйкою квіти… вона вдова, я в неї помічниця, в нас крамничка маленька, а на ярмарку дозвіл, а нам сказали, місць нема, а ми вже й столик поставили, і квіти зрізані, а зрізані ж вони до завтра пропадуть, це ж усе, всі гроші, і хазяйка тепер… а я ж тільки влаштувалася, перший тиждень…