Розділ 5(ч2). Про мишей та чесноти ситого кота

— І ще одне, — додала я. — У мене в кімнаті миша.

— Знаю, — Марта зітхнула так, ніби йшлося про давню родинну біду. — Знаю я ту мишу. Я з нею вже рік воюю. І пастки ставила — обходить. І отруту — нюхне і піде, чисто з принципу. Розумна, як не знаю хто. І кота он, — вона кивнула на підвіконня, — прикормлюю, спеціально, щоб ловив.

Я перевела погляд на вікно.

 На підвіконні з того боку скла сидів кіт — рудий, неосяжний, з черевцем, яке повноцінно лежало на дошці, — і зосереджено вминав щось із мисочки. У всій його статурі читалася глибока, вистраждана переконаність, що полювання — заняття для котів, яких погано годують, а він до таких не належить.

— Це Руфус, — представила Марта з ноткою гордості, ніби кіт був її особистим здобутком. — Сусідчин. Гарний, правда? Я йому щоранку вершків наливаю, щоб краще полював.

Логіка мишоловлення тут давала очевидний збій. Я мала підозру, що вони з мишею давно дійшли тихої згоди: вона не потрапляє йому на очі, він не псує собі апетит.

Озвучувати теорію я не стала. Марта вірила в Руфуса, Руфус вірив у вершки, і руйнувати цю гармонію було б нечемно.

Після сніданку я взяла гроші, список найнеобхіднішого й вийшла з крамниці з відчуттям людини, яка йде не за покупками, а на переговори з долею.

Ярмарок я почула раніше, ніж побачила. Майдан за ринком гудів на всі голоси: хтось розхвалював тканину, хтось — мазь від усього на світі, десь верещала дитина, а трохи далі, не менш натхненно, верещала коза. Ряди наметів, прапорці, дим від жаровень, де смажилося щось у тісті, і суцільна стіна людей, крізь яку доводилося не так іти, як просочуватися.

Прості люди. Купують, торгуються, штовхаються, гризуть пряники. Молоді було особливо багато. Десь грала музика — не дуже злагоджено, зате гучно. Біля помосту юрмився натовп: заїжджі артисти давали виставу. Чоловік у строкатому жонглював ножами із завзяттям, страхування від якого коштувало б дорого, а поряд дівчина крутила обручі, крізь які стрибав маленький собака в комірці, явно вважаючи себе головним у номері.

Просто переді мною хлопець років сімнадцяти, червоніючи до самих вух, купував у лотошниці велетенський пряник у формі серця і простягав його дівчині. Дівчина вдавала, що вагається, — рівно стільки, скільки треба. Я подумки відзначила техніку. Дівчина чудово знала, що робить. Хлопець не знав нічого, крім того, що він щасливий. Можливо, у цьому й полягала справедливість.

Окрему чергу — довгу, звивисту й напрочуд терплячу — зібрало шатро з намальованими на полотні зірками. «Мадам Зореслава бачить вашу долю», — повідомляла вивіска. Люди переступали з ноги на ногу, готові віддати монету за те, щоб їм розповіли, що на них чекає. Я сповільнила крок. Усім ж відомо, що зазирнути в майбутнє не вміє ніхто. І все ж черга стояла. Бо одна річ — знати, що тобі скажуть вигадку, і зовсім інша — почути цю вигадку гарним низьким голосом, ще й з обіцянкою, що все буде добре.

Чесно кажучи, за гарну обіцянку, що все буде добре, я й сама зараз заплатила б два мідяки. Але мідяки треба було рахувати, а майбутнє я воліла влаштовувати власноруч — виходило поки що так собі, зате без посередників.

Грошей у мене була жменя, а потреб — список, складений із суворістю, якої позаздрив би родинний скарбничий: білизна, друга сукня на зміну, гребінь, мило й зубна щітка. Усе. Жодних надмірностей. Надмірності лишилися в украденій торбі.

Ряди я пройшла повільно, ведучи звичну ревізію — власних статків і чужих цін. Ціни стрибали без жодної логіки: однакова на вигляд стрічка біля входу коштувала втричі дорожче, ніж у глибині, — бо біля входу її купують ті, хто ще не дійшов до глибини. Я дійшла. І торгувалася там, де могла, бо єдине, що насправді визначало вартість, — наскільки впевнено торговець дивився тобі в очі. У цьому я розумілася.

З краю, де натовп рідшав, а продавці ставали менш галасливими, знайшлося те, що треба: ятка з простим, новим і дешевим крамом. Жодних візерунків, жодних претензій — рівно те вбрання, яке шиють для людей, котрим треба в чому ходити, а не в чому блищати. Я вибрала сукню — сіру, цупку (сірий, схоже, ставав офіційним кольором мого нового життя), — і черевики. Справжні. Шкіряні, грубі, на твердій підошві, негарні до чесності. Я приміряла їх, ступила кілька кроків і відчула забуте за дві доби відчуття: землю під ногами, а не крізь підошву. Такі, до речі, й у мишу запустити не соромно — а нагода, я підозрювала, ще трапиться.

Гребінець, зубну щітку і шматок мила — яким, судячи із запаху, можна було мити будь-що, від волосся до підлоги, — я докупила тут же, у різних лотках. Грошей вистачило впритик. Так упритик, що за щітку я розплачувалася мідяками, виколупуючи їх із кулака по одному, і продавець дивився на мене зі співчуттям, якого я воліла б не заслуговувати.

Кулон і перстень гріли шкіру під сукнею. Про те, щоб продати щось із них, я навіть не дозволяла собі думати. Є межі. Принаймні поки що я могла собі дозволити вважати, що вони є.

Назад я поверталася з тим оманливим відчуттям влаштованості, яке дають дрібні покупки. У кімнаті перевдяглася в усе чисте й нове, заплела волосся новим гребінцем — і на хвилину майже повірила, що тримаю життя під контролем.

Потім спустилася в крамницю. І ось тут починалося справжнє випробування.

Марта одразу зникла в оранжереї, лишивши мені настанову «продавай, золотко, ти ж умієш». Продавати, однак, не виходило з простої причини: не було кому. Я розставила горщики за висотою, потім за кольором, потім повернула як було, бо за кольором вони сварилися між собою ще гірше, ніж букети Марти.

Протерла прилавок, відсунула вглиб букет кольору тривоги (викинути не наважилася — субординація), протерла вітрину зсередини й навіть прибрала з неї ягідну гілку, яка порушувала фізику. Вітрина стала менш кричущою. Тепер вона просто говорила на підвищених тонах.

Покупців це не привабило.

Зовсім.

Зате через дорогу, у «Квітах від Розалінди», вирувало життя. Я цього не планувала, але прилавок стояв якраз навпроти вікна, а робити мені все одно не було чого, тож я почала рахувати. Із суто наукового інтересу.