Розділ 5(ч1). Про мишей та чесноти ситого кота

Вечеря у Марти виявилася окремим випробуванням — для корсетного виховання, не для шлунка. Печеня, хліб, сир, пиріг з яблуками, і все це в кількостях, розрахованих, за моїми прикидками, на бригаду вантажників.

— Їж, золотко, їж, — командувала Марта, підкладаючи мені третій шматок пирога повз мої слабкі протести. — Худа, як стебло. У мене не схуднеш, у мене ще ніхто не схуд.

«Леді має бути легкою, як сніжинка», — за звичкою прошелестіло в голові материним голосом. Я подивилася на пиріг. Пиріг пах яблуками, корицею і свободою. З'їла. Назло. Найсмачніший акт непокори в моєму житті.

Марта за вечерею говорила за двох — про квіти, про покупців, про сусідку з третього будинку, про покійного чоловіка («хороший був, тільки нудний, прости йому великі предки»), про Розалінду («а от їй предки нехай нічого не прощають»). Я вставляла «ого», «та що ви» і «а далі?» — і з подивом виявила, що цього цілком достатньо.

Після вечері Марта повела мене нагору. Сходи рипіли кожною дошкою окремо, як хор, де всі солісти.

— Тут ванна кімната, — вона штовхнула двері на другому поверсі. — Вода з рунного важеля, гаряча, тільки не крути до упору, бо ошпаришся. А твоя кімната вище, в мансарді.

Мансарда виявилася кімнаткою зі скошеною стелею, ліжком, тумбою, гачками на стіні й круглим віконцем, з якого було видно дахи й шматок порту. Пахло сухими травами й деревом. Після комірчини під сходами це був не палац — це було краще за палац. У палаці я вже жила, нічого хорошого.

— Речі свої розклади… — Марта озирнулася на мене, на мої порожні руки, і затнулася. — А речі де?

— Украли, — сказала я. — Вчора. В заїзді.

Я чекала питань. Питання — це те, чого я боялася найбільше: за кожним «а що саме вкрали?» ховалася бальна сукня вартістю в село. Але Марта тільки охнула, сплеснула руками й видала тираду про людей, які крадуть у сироти, і про те, що зробили б із такими людьми великі предки, якби не були такі зайняті. Потім зникла й повернулася з оберемком.

— Ось. Сорочка нічна, чиста, не дивись, що моя — я в неї двох таких, як ти, загорну. Рушник. Гребінець ще був десь… — вона поклала все на ліжко з рішучістю, яка не передбачала заперечень. — Завтра щось придумаємо. Голій ходити не дам.

Я дивилася на сорочку — просту, полотняну — і відчувала щось дивне в горлі. Мені дарували сукні, що коштували як вулиця. Жодна не була подарована так, щоб у мене стискалося горло. Цікаво, як працює цей механізм. Треба буде розібратися. Пізніше. Коли горло відпустить.

— Дякую, — сказала я. Без ямочок. Забула про них, чесно кажучи.

— Та що там, — відмахнулася Марта. — Спи. Завтра робота.

Ванна кімната була маленька, важіль гарячої води працював, і я просиділа у воді доти, доки не змила з себе ліс, порт, комірчину й трохи останніх трьох днів.

Потім я піднялася до себе, лягла на вузьке ліжко під скошеною стелею і чекала, коли стане гірко. Не стало.

Стало, як не дивно, спокійно. Я так і заснула швидко, навіть не встигла за традицією перерахувати свої нещастя.

Розбудило мене шкрябання. Тихе, методичне, десь у кутку біля тумби. Я розплющила очі в сіру досвітню напівтемряву й кілька секунд лежала, перебираючи варіанти. Скрипить дах. Гілка об вікно. Будь-що.

Тиша — і знову: шур-шур. Шкряб.

Я не з лякливих. Я пережила допит Магічного нагляду, відречення родини, нічні доки і Мартину вітрину.

Шкрябання перемістилося. По підлозі. До ліжка.

Я сіла так різко, що скошена стеля мало не познайомилася з моєю головою. На підлозі сиділа миша й дивилася на мене з діловитим інтересом істоти, яка тут живе, а я — так, заїжджа.

Подальші мої дії я можу пояснити лише інстинктом, бо розум участі не брав. Я не пишаюся тим, що сталося далі. Жінка, яку все життя вчили зберігати незворушність під час пожежі, потопу й освідчення небажаного нареченого, схопила з підлоги першу-ліпшу річ і пожбурила нею в гризуна з вереском, який — будьмо чесні — почули, мабуть, аж у доках.

Річчю виявилася туфля. Точніше, те, що колись було бальною туфлею, а тепер являло собою радше спогад про неї — атлас, який пройшов крізь ельфійський ліс, доки і коротку, але змістовну кар'єру взуття для верхової їзди без сідла. Як снаряд вона була нікчемна: долетіла, шльопнулася за крок від цілі й не справила на мишу жодного враження, окрім хіба що естетичного. Тварина оглянула туфлю, оглянула мене і неквапом зникла в щілині за скринею з виглядом створіння, яке бачило й гірші метання.

Я сіла на ліжку, дивлячись на туфлю в кутку. Власне, ця туфля давно потребувала чесного некрологу. І тепер, лежачи долілиць посеред чужої кімнати, вона нарешті сформулювала мені те, що я й сама знала, але відкладала: мені потрібне взуття. Справжнє. Таке, яке можна метнути в мишу без шкоди для самоповаги обох сторін.

Заснути після цього, певна річ, не вдалося. Я лежала, дивилася на щілину й несла варту до самого ранку, як солдат на кордоні, тільки без жалування.

— Марто, — сказала я за сніданком, — Підкажіть, де тут можна купити найнеобхідніше. Взуття. Сукню. Гребінь, щітку, мило. Зовсім дрібниці, але без них я… — я завагалася, добираючи формулювання, гідне Тріс, — …почуваюся не зовсім зібраною.

— О, то тобі пощастило, — пожвавішала Марта. — Сьогодні ж ярмарок розгорнувся, на повну. Раз на сезон таке. З'їдуться з усіх усюд — і взуття тобі, і тканина, і всяка дрібнота. Тільки не лови гав, бо ціни там у кожного свої, і кожен божиться, що його — найчесніша. — Вона відсьорбнула чаю. — Або до Фінча зайди, в провулку за рибним рядом. Крамничка в нього завбільшки з мою комірку, зате є все, і він хоч не дурить. Майже.

«Майже», як я вже встигла помітити, було в цьому місті найвищою формою похвали чесності.