Розділ 4(ч2). Про петунії, мистецтво і людей, які його не розуміють

Я підійшла до відер.

Справжню леді вчать не лише розбиратися у виделках. Справжня леді повинна вміти обставити будинок так, щоб гості заздрили мовчки; одягтися так, щоб заздрили вголос; скласти меню, розсадити ворогуючі родини за одним столом і — так — зібрати букет. Для вітальні, для зали, для бенкету на сто персон. Флористика й колористика йшли в моєму розкладі між музикою і генеалогією, і викладала їх дама, яка за неправильно поєднані відтінки дивилася на ученицю так, ніби та зрадила корону.

Я взяла білі троянди. До них — кремові лізіантуси, гілочку евкаліпта, кілька стебел дрібної зелені для повітря. Один акцент — блідо-рожевий, рівно один, бо акцент, який повторюється, перестає бути акцентом і стає базаром. Висота — каскадом, непарна кількість стебел, поворот на третину, стрічка тонка, тон у тон, вузол знизу, де його не видно. Руки робили все самі — виявляється, є речі, які не забуваються, навіть якщо тебе позбавили імені.

Хвилин через десять я поставила букет на прилавок.

Він був гарний. Я знала, що він гарний, — об'єктивно, за всіма законами композиції: стримано, гармонійно і шляхетно. У столиці за такий букет дали б три крони і ще подякували б за честь.

Марта обійшла його довкола. Двічі. Її обличчя пройшло складну еволюцію: подив, зосередженість, легкий сум — і нарешті застигло в чомусь напрочуд схожому на співчуття.

— Ну-у-у, — протягнула вона. — Рівненько. Чистенько. Це так… — вона пошукала слово, — біленько.

— Це класична гама, — обережно сказала я.

— Нудно це, золотко, ось що це, — зітхнула Марта з безмежною добротою в голосі. — Без вогника. Без родзинки. Дивишся — і нічого не відчуваєш. Ну біле, ну рівне. А квітка ж має кричати! Радіти! Стрибати в очі! — вона схопила з-за прилавка жовтогарячий чорнобривець і тицьнула його в центр моєї композиції, де він засяяв, як пожежа в опері. — От! Бачиш? Тепер живе!

Я дивилася на чорнобривець посеред моїх білих троянд і відчувала, як десь у глибині душі моя викладачка колористики беззвучно знепритомніла.

— Бачу, — сказала я. Вийшло навіть переконливо: шок непогано імітує захват.

— Але знаєш що, — Марта раптом замислилася, дістала чорнобривець назад і покрутила мій букет ще раз, — а воно, мабуть, і на краще. Народ у нас тут, у Корнелі, хай Предки простять, без смаку. Без польоту. Їм якраз отаке подавай — рівненьке, біленьке, нудненьке. Я їм красу, я їм мистецтво, я їм душу — а вони крутять носом і до Розалінди йдуть, а в тієї ж теж усе отаке, пригладжене. Не доросли люди. Не доросли. — Вона рішуче кивнула сама собі. — Тож ти, золотко, мені якраз підходиш. У тебе смак рівно такий самий поганий, як у них. Будеш їм складати те, що вони люблять, а справжню красу я вже сама, для тих, хто розуміє.

Запала пауза, протягом якої я намагалася розібрати почуте на складові.

Мене щойно взяли на роботу. Це був, безперечно, позитивний підсумок. Підставою для працевлаштування став мій поганий смак, що позитивним підсумком бути ніяк не могло. Водночас поганим смаком було назване те, чого мене вчили якісно і що я вміла бездоганно, — отже, образа. Але образа, яка дає дах, обід і відсоток від виторгу, — це вже не образа, це оферта. Я провела в цих обчисленнях секунди три і так і не дійшла висновку, похвалили мене щойно чи принизили. Підозрюю, Марта й сама не знала. Підозрюю, для Марти між цими діями взагалі не існувало чіткої межі.

— Дякую, — обрала я нейтральний варіант.

— От і добре! — просяяла Марта. — Умови такі: кімнатка нагорі, над крамницею, маленька, але своя. Обід — із кухні, я готую, не скаржився ще ніхто живий. Платня — десята частина з того, що продаси. Продаси багато — заробиш багато, все чесно.

Десята частина від виторгу в крамниці, чия вітрина розганяє покупців ефективніше за сторожового пса. Все чесно, так. Внутрішній голос, який у мене відповідав за угоди, коротко прокоментував цей контракт словом, яке леді не вживають, і замовк.

— Згода, — сказала я.

***
 

Шановні читачі! У мене є невеличке оголошення. Не знаю, як донести його до загалу, тому розміщую скрізь — ну і тут, звісно, теж.

Отже, посиділа я, ще раз перечитала плани щодо своєї серії, простежила за ланцюгом подій — і виявила сюжетну діру. Не якусь там дрібну, а чималу таку, розміром приблизно з Крижаний Архіпелаг. Прикинувши, кого б послати ту дірку латати, вирішила відрядити Рея з Ксандрою. Заразом Ксандра нарешті познайомиться з родиною Рея (що з цього вийде — побачимо разом).

Тож офіційно запускаю в роботу «Все (не) за планом 3». Орієнтовно із середини липня почнеться публікація.

Залишайтеся на зв'язку!
P.S. Книга «Все (не) так, як здається» залишається в роботі за стандартним графіком — одне оновлення на день.