Розділ 4(ч1). Про петунії, мистецтво і людей, які його не розуміють

Вулиця Нижня Садова виявилася ні нижньою, ні особливо садовою — звичайна вуличка за два квартали від ринку, з бруківкою, що пам'ятала кращі часи, і ліхтарем, який, судячи з вигляду, не пам'ятав уже нічого.

Крамницю «Петунія» я побачила раніше, ніж табличку з назвою.

Точніше, я її почула. Очима. Не знаю, як ще описати відчуття, коли вітрина кричить. У вітрині стояв букет — і я зупинилася посеред вулиці, бо мій мозок відмовлявся обробляти зображення. Багряні жоржини. Жовтогарячі чорнобривці. Щось рожеве в кількості, яку я б назвала загрозливою. Усе це було перев'язане фіолетовою стрічкою і увінчане — я придивилася, сподіваючись, що помиляюся, — гілкою з червоними ягодами, яка стирчала вбік під кутом, що порушував не лише закони композиції, а й, здається, деякі закони фізики.

Букет не стояв у вітрині. Букет тримав вітрину в заручниках.

Я перевела погляд через дорогу. Навпроти, у свіжопофарбованому будиночку розташувалася ще одна квіткова крамниця — «Квіти від Розалінди», повідомляла нова блискуча вивіска. У її вітрині все було... не ідеально. Я бачила вітрини столичних флористів, мені було з чим порівнювати: тут банти були завеликі, а троянди стояли надто щільно. Але після того, що відбувалося у вітрині «Петунії», крамниця Розалінди виглядала як острівець здорового глузду. Як людина, що просто фальшивить у хорі, на тлі людини, яка співає іншу пісню. Іншою мовою. Можливо, не пісню.

Я глибоко вдихнула, нагадала собі про фонтан як альтернативу і штовхнула двері «Петунії».

Усередині пахло приголомшливо — зеленню, вологою землею, свіжими стеблами, чимось солодким. Це був перший приємний сюрприз. Другим сюрпризом стало те, що квіти — самі квіти у відрах і вазах уздовж стін — були прекрасні. Свіжі, міцні, доглянуті, з тим здоровим блиском, який не підробиш. Біда починалася рівно там, де ці прекрасні квіти зустрічалися одна з одною у складеному вигляді.

На прилавку стояло ще три букети. Один поєднував у собі бузковий, помаранчевий і те, що я можу описати лише як «колір тривоги». Другий був складений за принципом «усі квіти однакової висоти», через що нагадував стрижений кущ. Третій… третій я вирішила не аналізувати. У мене й так були важкі дні.

— Ой, відвідувачка! — з-за завіси в глибині крамниці виринула жінка.

 Кругла, рум'яна, у фартуху з плямами від землі, із недбало заколотим  волоссям, і з секатором у руці, яким вона розмахувала в розмові так, що я про всяк випадок стежила за траєкторією. Очі в неї були гарні — теплі, горіхові, і дивилися вони на світ із тією щирою доброзичливістю, яка трапляється або в дуже щасливих людей, або в людей, які чогось важливого про світ не помітили.

— Я за оголошенням, — сказала я, вмикаючи усмішку з ямочкою. — Про помічницю.

— Ох! — Вона сплеснула руками, мало не зачепивши секатором жоржини. — Нарешті! Я вже два тижні як повісила, і нікого, нікогісінько, я вже думала, всі в цьому місті розучилися читати. Як тебе звати, золотко?

— Тріс. Тріс Ларе.

— Марта. Просто Марта, без усяких «пані», бо від «пані» я починаю озиратися, шукаючи, чи не зайшла до мене якась пані. — Вона поклала нарешті секатор, витерла руки об фартух і оглянула мене. — Худенька. Годуватимемо. Ти звідки, Тріс?

— Здалеку, — сказала я, і це була найчесніша моя відповідь за останні два дні.

— Ну й добре, здалеку — то й добре, — погодилася Марта з логікою, яку я не взялася простежувати. — Дивись, золотко, ситуація така. Крамниця в мене, сама бачиш, чудова. Квіти найкращі в місті — це тобі хто хочеш скаже, у мене за будинком оранжерея, я там сама все вирощую, від цибулинки до бутона. Але рук не вистачає. Поки я в оранжереї — крамниця стоїть, поки я в крамниці — оранжерея плаче. А тут ще ця… — вона кивнула на вікно, на свіжопофарбований будиночок навпроти, і вперше за розмову її голос втратив частину тепла, — …Розалінда відкрилася. Пів року тому. Переманює мені покупців. Чим переманює — загадка, бо квіти в неї тепличні, привізні, без душі. Але ходять. Люди, золотко, дивний народ.

Я подивилася на букет кольору тривоги. Потім на вітрину, що тримала вулицю в заручниках. Загадка, на мій погляд, мала просте й цілком наочне рішення, але я притримала його при собі — разом з усіма іншими думками, бо така тепер була моя життєва стратегія.

— Отже, мені потрібна помічниця, — підсумувала Марта. — Найкраще — в оранжерею. Поливати, пересаджувати, підрізати, з розсадою поратися. Землі не боїшся?

Я подумки оглянула своє нове життя, в якому за останні дві доби були нічний ліс, доки, крадіжка і нічліг у комірчині під сходами.

— Землі — ні, — чесно сказала я. — Але я ніколи не працювала з рослинами. Взагалі. Жодного разу. Я можу спробувати, але боюся, ваша розсада заслуговує на когось досвідченішого. — І, поки Марта не встигла засмутитися, додала: — А от у крамниці я могла б. Продавати, з покупцями розмовляти. Це в мене… виходить.

Останнє слово я обрала обережно. «Мене вісім років вчили вести світську бесіду так, щоб співрозмовник сам не помітив, як погодився» — звучало б підозріло.

— У крамниці? — Марта схилила голову набік, як пташка. — Ну-у… А букети? Продавати — це ж не просто гроші брати, золотко, це треба скласти, оформити, щоб краса була. Ти складати вмієш?

— Вчилася трохи.

— О! Ну, покажи. — Вона широким жестом обвела відра з квітами. — Бери що хочеш, склади мені букет. Подивлюся, що ти за майстриня.