Розділ 3. Про ринок праці та квіткову вакансію.

Ранок не приніс ні натхнення, ні грошей, зате приніс ясність, а ясність о цій порі — це вже непогано.

Я вмилася холодною водою, поправила перед дзеркалом і обличчя, і саму ілюзію на ньому, заплела волосся в скромну косу — так, дрібні деталі теж треба контролювати, інакше образ розлазиться. Потім перевірила все, востаннє перелічила монети (від перелічування їх, на диво, не побільшало) і вийшла на полювання за роботою з оптимізмом людини, яка ще не знає, що таке ринок праці.

До обіду оптимізм скінчився, а я встигла зібрати невелику, але повчальну колекцію способів, якими світ повідомляє людині, що вона йому не потрібна.

У писарській конторі, де на дверях висіло оголошення про пошук помічниці, мене зустрів сухенький чоловічок в окулярах. Спершу він глянув на мене майже прихильно — очевидно, гарний почерк був потрібен терміново.

— Документи? — запитав він, умочуючи перо.

— Загубилися. В дорозі, — проспівала я.

— Рекомендаційний лист?

Лист мені могли б написати хіба що інспектор Ріт та власний батько, і обидва, підозрюю, висловилися б так, що мене не взяли б навіть мити підлоги. Я похитала головою. Чоловічок поклав перо й подивився на мене вже без прихильності — як на чорнильну пляму, що сама прийшла й сіла на чистий аркуш.

У пекарні пахло так, що я була готова працювати за сам лише запах, але пекарка теж спитала рекомендації.

— Нема рекомендацій, — сказала я і кліпнула.

— Ну то й роботи нема, — відрізала пекарка, і кліпання вперше за два дні не подіяло. Схоже, у пекарів імунітет: на них зранку до вечора кліпають усі, кому бракує мідяка на булку.

У крамниці тканин спитали документи. У другій крамниці — і документи, і рекомендації. Обидва пункти одразу — певно, для надійності.

У пральні паперів не питали зовсім, і я майже зраділа — поки не зазирнула всередину. Пара стояла стіною. Над чанами з окропом гнулися жінки з червоними по лікоть руками, тягаючи гори чужої мокрої білизни від самого світанку. Одна, не розгинаючись, гукнула, чи я прийшла найматися. Я чесно спробувала уявити свої руки після дня такої роботи. Уява, вихована на щоденному догляді й мигдалевій олії, відмовилася співпрацювати.

Дружина крамаря, яка шукала покоївку, протримала мене найдовше — рівно доти, доки не дійшла до питання, в якому домі я служила раніше й хто за мене поручиться. «У жодному» та «ніхто» — відповіді, після яких порядні господині міцніше тримаються за срібло. Вона ввічливо сказала, що подумає. Я так само ввічливо вдала, що повірила.

Рибна ятка пропонувала роботу чесну й просту — чистити рибу. Торговка тицьнула мені ніж і показала рух: один точний змах, нутрощі геть. Я взяла рибину, холодну й слизьку, глянула на неї, рибина глянула на мене осклілим оком — і ми обидві зрозуміли, що з цього нічого не вийде.

У швачки перше ж питання було коротким: «Шити вмієш?». Я подумала про голку, якої жодного разу в житті не тримала, і чесно похитала головою. На цьому розмова й завершилася — швидше, ніж почалася.

У порту вантажників не дивували ні відсутність документів, ні відсутність рекомендацій — їх дивувала я сама, на весь свій зріст і вагову категорію. Чоловік, що керував розвантаженням, оглянув мене, гмикнув і спитав, чи я, бува, не заблукала. Я не заблукала. Я методично, вулиця за вулицею, з'ясовувала, що чесна робота в Корнелі ділиться на чотири категорії: та, що потребує паперів; та, що потребує рекомендацій; та, що потребує спини вантажника; і та, про яку оголошення не пишуть, а пропонують особисто, притишивши голос. Після «Дірявого невода» я розпізнавала цей тембр із першої ноти і завершувала розмову на другій.

Із житлом справи йшли дзеркально: де не питали завдаток за місяць наперед, там вимагали поручителя, а де не питали ні того, ні іншого, я сама воліла не питати нічого і йти геть якнайшвидше.

Надвечір я сиділа на низькому парапеті біля фонтана — фонтан не працював, що ідеально пасувало до загальної концепції дня, — і проводила ревізію. Ноги: гудуть. Гроші: смішно. Перспективи: див. фонтан. Десь на краю свідомості нудним голосом леді Ізольди лунало: «Я ж казала, що ти ні на що не здатна», — і найприкріше було те, що матінка примудрялася читати мені нотації навіть з іншого боку континенту, гадки не маючи, де я. Талант. Страшний, але талант.

І тут я побачила оголошення.

Воно висіло на стовпі серед інших папірців — про ярмарок, про загублену валізу і про те, що «Гремвальдове зілля від усіх хвороб» подешевшало (що, на мій погляд  мало б насторожувати). Папірець був написаний рівним, дрібним, дуже охайним почерком:

«У квіткову крамницю потрібна помічниця. Оплата — відсоток від виторгу. Проживання та обід надаються. Звертатися: вул. Нижня Садова, крамниця "Петунія", питати пані Марту».

Я перечитала двічі.

Проживання. Обід. Два слова, які станом на сьогоднішній вечір звучали для мене приблизно як «титул» і «спадок» у минулому житті.

А потім моє виховання — не материне, а те, інше, академічне, що навчило мене читати документи, — підкреслило головне: відсоток від виторгу.

Не платня. Відсоток.

Я двадцять один рік прожила в родині, яка розмовляє мовою контрактів, і ця мова в мене вроджена. Коли тобі пропонують не фіксовану суму, а частку від продажів, це означає рівно одне з двох: або продажі такі прекрасні, що господар шкодує платити фіксовано, — або продажі такі, що фіксовано платити просто нема з чого.

І щось мені підказувало, що крамниця, яка шукає помічницю через папірець на стовпі між загубленою валізою і чудо-зіллям, належить до другої категорії. Тут була каверза. Я відчувала її так само ясно, як холод парапета крізь сіру сукню.

Я ще раз перебрала свої варіанти. Це було неважко, бо варіантів лишалося три: оголошення, «Дірявий невід» і фонтан.

— Що ж, пані Марто, — сказала я непрацюючому фонтану, підводячись і обтрушуючи сукню. — Сподіваюся, ваші петунії готові. Бо до них іде найкраща студентка курсу.