Розділ 2. Про сукні з історією, таверни різного ґатунку та прикладну мораль

Магазин готового вбрання я знайшла за запахом. Він пах лавандою — тим особливим, наполегливим сортом лаванди, яким зазвичай перебивають інший запах. Вивіска обіцяла «Сукні та інше вбрання на будь-який смак», і вже на другій хвилині всередині я зрозуміла, що вбрання тут не лише готове, а й, за моєю обґрунтованою підозрою, ретельно перевірене кимось до мене.

Ношений одяг. Я стояла посеред крамниці і дивилася на ряди суконь, які вже прожили чиєсь життя, і намагалася осмислити сам концепт. В моєму минулому житті сукня, одягнена двічі на людях, вважалася зношеною. Сукня, яку носив хтось чужий, не вважалася взагалі нічим — такої категорії просто не існувало в природі, як не існує, скажімо, вживаної зубної щітки.

З іншого боку, ціни тут теж були не в моїй звичній системі координат. У хорошому сенсі.

— Шукаєте щось, панянко? — господиня виринула з-за вішаків.

— Сукню, — сказала я голосом Тріс. — Просту. І щоб недорого.

Останнє слово далося мені фізично важко. Двадцять один рік мене вчили, що питати про ціну вульгарно. З'ясувалося, що голод швидко лікує вульгарність.

Я обрала сукню з простої сірої тканини — приблизно таку, яку зображала моя ілюзія, що було зручно: менше звикати. До неї — полотняну сумку, містку і непримітну. Господиня запропонувала ще хустку, «бо личко в панянки міське, обгорить», і я взяла й хустку, бо «личко міське» прозвучало як комплімент моїй ілюзії, а ілюзії треба заохочувати.

Переодяглася просто там, у примірочній за фіранкою. Зняла бальний шовк — він зісковзнув з плечей із тихим шурхотом, ніби прощаючись, — склала його так акуратно, як уміла (тобто погано; складанням суконь у моєму житті завжди займався хтось інший), і сховала на дно сумки разом зі шпильками та сережками. Зверху поклала хустку. Вийшла з примірочної іншою людиною — буквально, в мене це професійне.

Сіра тканина кусалася. Я вирішила вважати це масажем.

Наступним пунктом плану стояло житло, і тут мене підвела звичка, яку я навіть не усвідомлювала як звичку: обирати найкраще. Ноги самі винесли мене в центр містечка, до таверни з кованою вивіскою, чистими вікнами і швейцаром — точніше, хлопцем, який стояв біля дверей і виконував функцію швейцара.

Усередині пахло воском і смаженим м'ясом. За стійкою чоловік у білосніжному фартуху протирав келих. Я підійшла, відкрила рот —

— Кухня укомплектована, — сказав він, не підводячи очей. — Покоївки теж не потрібні.

Я кліпнула. Не за методикою Ліліан — щиро.

— Перепрошую?

— Роботи. Нема. — Він нарешті глянув на мене і скривився. — Ходять тут зранку всякі.

«Всякі». Я, Беатріс Лаенвальд, краща студентка факультету ілюзіоністики, дівчина, перед якою два роки розступався натовп у коридорах Академії, стояла в таверні провінційного портового міста і була «всякі».

— Я не шукаю роботи, — мій голос упав на десять градусів, спина випросталась сама, підборіддя пішло вгору. — Я хотіла дізнатися про кімнату. Хоча тепер, зізнаюся, мене більше цікавить, хто навчав вас розмовляти з гостями, бо цю людину варто позбавити ліцензії.

Чоловік завмер із келихом у руці. На його обличчі відбилася складна робота думки: щось у картині світу не сходилося — сіра сукня говорила одне, а інтонація зовсім інше, і він не міг збагнути, що саме пішло не так.

Я теж не могла. Точніше, могла, і це було погано. Тріс. Тріс, повернися. Ти мила. Ти кліпаєш. Ти не знищуєш персонал поглядом.

— Ой, — я зламала голос назад у дзвінкий регістр і навіть нервово хихикнула, — тобто... я хотіла спитати, скільки коштує переночувати? Одну нічку?

Перехід вийшов настільки різким, що чоловік моргнув. Потім, мабуть, списав усе на дивацтва провінційної молоді й озвучив ціну.

Ціна з'їдала половину всього, що дав мені Морр. За одну ніч. Я подякувала — дзвінко, з ямочками — і пішла до дверей, чуючи спиною, як він хмикає.

— Іди-іди, — долетіло мені в спину вже на порозі. — Таким, як ти, голодранкам — у «Дірявий невід», це в доках. Якраз по кишені.

Двері зачинилися.

Я стояла на вулиці. Сонце світило просто в очі — нахабно, по-південному, без жодної поваги до мого стану.

Беатріс Лаенвальд не плаче. Останні три роки — так точно.

Тріс Ларе теж не плаче. У Тріс Ларе просто сонце надто яскраве, і вона витирає очі рукавом, бо хустку, як остання дурепа, поклала на дно сумки.

Я вирівняла спину, підняла підборіддя і пішла.

Друга таверна трапилася за кілька вулиць — середня, чесна, з вимитим ґанком і запахом юшки, від якого мій шлунок озвався звуком, недостойним жодної з моїх особистостей.

Господиня, кругла жінка з закачаними рукавами, вислухала мене співчутливо і розвела руками:

— Нема місць, золотко. Ярмарковий тиждень, усе зайнято ще з понеділка. Спробуй після вихідних.

Після вихідних. Чудово. Я зробила в голові примітку, що в новому житті в мене з'явилася нова розкіш — речі, які стануться «після вихідних» — і пішла туди, куди мене так люб'язно направили.

«Дірявий невід» виправдовував назву всім, окрім хіба що фундаменту. Він стояв у доках, між складом і чимось, що колись було складом, а тепер було оселею для котів. Зсередини долинав гул голосів того тембру, який буває в людей, що почали святкувати ще вчора.

Я мала б розвернутися на порозі. Чесно, мала б. Але надворі вечоріло, ноги гули, а в моєму ціновому діапазоні це був останній пункт списку.

Усередині було темно, липко і людно. За стійкою чоловік із сережкою у вусі оглянув мене з голови до ніг — повільно, з зупинками — і розплився в посмішці, демонструючи зуби, з якими явно сталося кілька цікавих історій.

— О-о, — сказав він. — А ось і поповнення. Кімната є, дівонько. І робота є — кухлі розносити. Платня скромна, але дівчата в нас добирають інакше: посидиш у гостей на колінах, усміхнешся — і монетки самі сипляться. З таким личком не пропадеш.

З-за найближчого столу зареготали. Хтось додав щось, чого я не зрозуміла дослівно, але чудово зрозуміла по суті, і від цієї суті мені захотілося вимити вуха. З милом. Двічі.