Розділ 1. Про грані обману

Місто звалося Корнел.

Про це повідомляла вицвіла дошка на околиці — «КОРНЕЛ. Порт вільний, ціни чесні», — під якою хтось дрібнішим почерком і явно пізніше дописав: «брехня». Невідомий редактор не уточнив, яка саме частина твердження не відповідає дійсності, але сама місцева традиція внесення правок мені одразу сподобалася.

Завіса, треба визнати, поставилася до мого прохання сумлінно: не болото і навіть не озеро — узлісся над дорогою, з якого відкривався вид на місто внизу. Я просиділа на тому узліссі півгодини, приводячи себе до ладу — наскільки це формулювання взагалі було застосовне до моєї ситуації.

По-перше, обличчя.

Своє залишити я не могла. Платинове волосся і блакитні очі Лаенвальдів упізнають навіть там, де про Лаенвальдів ніколи не чули, — така зовнішність запам'ятовується, а запам'ятовуватися входило в плани кого завгодно, тільки не мої. Тож я дістала з арсеналу стару перевірену ілюзію: русяве волосся, миле округле обличчя, наївні карі очі, посмішка з ямочками. Я носила це обличчя роками — для прогулянок, на яких мене не мало бути, і справ, про які не мала знати родина, — і сиділо воно звичніше за домашні капці. Ніхто зі знайомих про нього не знав, що автоматично робило його найнадійнішою річчю в моєму житті. Сумна, якщо вдуматися, статистика.

По-друге, поведінка.

І тут була проблема. Обличчя з ямочками категорично не пасувало до манер Снігової Королеви Академії. Дівчина з такими очима не дивиться на людей як на меблі і не знищує співрозмовника однією піднятою бровою — дисонанс викликав би питання, а питання були мені протипоказані.

І тоді я згадала про Ліліан.

Ліліан з Архіпелагу я знала виключно на відстані — її батьки тримали кондитерську, куди заходило півміста, — і на цій самій відстані вона мене страшенно дратувала. Вона була суцільною чарівністю. Вона широко розплющувала очі, кліпала віями, зітхала із захватом від кожної дрібниці — і їй усе сходило з рук. Розбила чашку — усміхнулася, і їй пробачили. Чогось не зрозуміла — кліпнула, і їй пояснили двічі, ще й з усмішкою. Я вважала її чарівною дурепою. Роками спостерігала цей феномен із сумішшю зневаги й наукового нерозуміння — і ось тепер дійшла висновку: зневага зневагою, а методика робоча. Якщо світ улаштований так, що чарівним дурепам прощають усе, — гаразд. Буду нею.

По-третє, ім'я. Беатріс померла десь між переговорною кулею і стайнею. Отже, Тріс. Ім'я лягло легко.

Лишалося прізвище. Я могла вигадати будь-яке — Корвен, Тейл, Мейсі, з рівно тим самим успіхом. Натомість із язика само зіскочило «Ларе». Я сказала собі, що це просто зручно: коротко, ні до чого не зобов'язує, звучить як прізвище людини без родового маєтку й без предків, що вели хроніки. Саме те, що треба. Я повторила це собі твердо й переконливо, майже повірила і вирішила більше до цього не повертатися.

Тріс Ларе. Сирота з милою ямочкою.

По-четверте, інвентаризація. Я витягла з зачіски шпильки з перлами, зняла сережки, браслет. Родовий перстень — важкий, з гербом, єдине, що батько не зміг забрати дистанційно, — після короткої внутрішньої наради зняла теж, але здавати не наважилася: перевісила на ланцюжок на шиї, до кулона, який носила не знімаючи вже три роки і про походження якого ми з моєю гідністю домовилися не згадувати. Розгулювати незнайомим містом у вигляді пересувної вітрини ювелірної крамниці — ідея для людей, які шукають пригод. Я шукала сніданок.
Сукню я прикрила легкою ілюзією: поверх шовку ліг образ простого сірого плаття, не нового, але цілого. На дотик обман розкрився б миттєво, але я планувала уникати ситуацій, у яких сторонні мацають мій одяг.

У такому вигляді — мила та русява — я і ввійшла в Корнел.
Місто виявилося портовим, південним і гамірним навіть так рано. Пахло рибою, смолою й мокрим каменем. Вантажники перекрикувалися біля причалу, дві чайки билися за рибину з самовідданістю, гідною кращого приводу, а товста торговка розкладала на лотку щось сріблясте й переливчасте, гукаючи кожному перехожому, що це «найсвіжіша скумбрія в Корнелі, ще вранці плавала, спитайте кого хочете». Скумбрія, судячи з вигляду, плавала радше позавчора, але сперечатися ніхто не наважувався. Я її розуміла, торговку. Перед обличчям упевненої брехні люди губляться — це я знала з власної багатої практики.
Ринок прокидався: рипіли вози, розкладалися лотки, хтось лаявся на віслюка, віслюк тримався з гідністю. Я підійшла до жінки, що торгувала зеленню, увімкнула посмішку з ямочками і запитала:

— Перепро-о-ошую... а ви не підкажете, де тут ломбард?

І додала кліпання. Двічі. Більше, вирішила я, буде перебір.

— А тобі нащо, дитино? — жінка оглянула мене з ніг до голови.

— Та от, — я зітхнула якомога жалібніше, — обставини.

Слово «обставини» спрацювало як універсальне пояснення. Торговка змилостивилася й махнула рукою кудись углиб вулиць: третій провулок, синя вивіска, спитати Морра, і «гляди, дитино, щоб він тебе не обдурив, бо він усіх обдурює». Останнє вона повідомила з такою теплою турботою, ніби обман був місцевою погодою, до якої треба просто вдягатися тепліше. Я подякувала вдвічі захопленіше, ніж того заслуговувала підказка, й пішла шукати синю вивіску.

Ломбард Морра ховався між шевською майстернею і закладом без вивіски, про призначення якого я вирішила не думати. Усередині пахло пилом, металом і чужими обставинами. За прилавком сидів чоловік із зовнішністю людини, яка щодня дивиться на чуже горе і навчилася бачити в ньому виключно відсотки.

Я поклала на прилавок браслет. Тільки браслет — розпродаж родинних цінностей варто починати з найменш цінного, це підтвердить будь-який спадкоємець. Морр узяв його, покрутив, підніс до ока лінзу і скорчив гримасу, що мала виражати глибоке розчарування — у предметі, в мені і в ювелірному ремеслі загалом.

— Срібло так собі, — повідомив він. — Камінці дрібні. Робота кустарна. П'ятнадцять срібних.

Срібло було архіпелазьке, найвищої проби. «Камінці» — сапфірова крихта в платиновій оправі. «Кустарна робота» — майстерня Дольвена, в якої замовляє половина Палати Лордів. Реальна вартість браслета дозволяла купити сам ломбард, разом із Морром і закладом без вивіски на додачу.