Розділ 6

     Зайшла до відділку та поволі пройшла до середини.

     Одразу ж підійшла якась жіночка у формі та попросила мої документи. Перевіривши їх, повернулася та у відповідь на моє прохання допомогти, дала бланк для заповнення заяви.

     Більшість пунктів, які я побачила, були абсолютно абсурдними та не відповідали моїй ситуації. Лише колонки, де потрібно було записати моє ім’я, прізвище та по батькові, не викликали ніяких питань.

     Я швиденько все заповнила та побігла за жіночкою, яка ще не встигла далеко відійти.

     -   Агов. Ви куди? Це заборонена територія,- пролунало неподалік і мене відтягнули з того місця.

     -   Пробачте, будь ласка, я не знала, що туди не можна йти. Мені потрібно було поговорити з тією жінкою. Розумієте, мою сторінку в соціальній мережі викрали й мені потрібно її повернути, адже там все моє життя. А цього немає в анкеті,- пробелькотіла, виправдовуючись, я.

     -   Ну й правильно, що немає. Ми такими дурницями не займаємося,- сказав один з поліцейських, скривившись так, наче йому бридко навіть про це чути.

     -   Але ж…. Що мені робити?- запитала я, а на очі наверталися непрошені сльози.

     -   Нічого. Створюйте нову сторінку. Можна подумати, що це велика трагедія. Ну не збереглися фотографії на телефоні, і що? Нові можна зробити хоча б зараз.

     -   Та які нові фотографії? Я взагалі відео знімаю. В мене було майже сто тисяч підписників. Я витратила на це п’ятнадцять років свого життя. Ця сторінка була джерелом мого доходу, а ви пропонуєте кинути все і почати спочатку?

     Поліцейський лише промовчав, розуміючи, що, мабуть, сказав трішки зайвого. А я, врешті-решт зрозумівши, що мені тут ніхто не допоможе, обернулася та поспішила геть.

     Сліз уже не було. Але мене потроху охоплював відчай.