Розділ 5

     Знову підійшла до вхідних дверей. Як же часто я це робила, але переступити поріг мені не вдавалося.

     Цього ж разу рішучість переповнювала мене. Накинула капюшон на голову, зажмурилася та ступила крок у жорстокий реальний світ.

     -   Чого ти тут лазиш? Знову хочеш щось вкрасти? Забирайся звідси, щоб я більше тебе не бачила,- прокричала моя сусідка з першого поверху та замахнулася палицею.

     Я швиденько відбігла якомога далі від свого під’їзду. Але не винила Марину Юріївну за те, що не впізнала мене і хотіла вдарити. Я сама в цьому винна. Не тільки тому, що не виходила з дому довгих п’ятнадцять років, а й через підозрілий вигляд. Адже дуже рідко можна побачити людину, яка ходить у масці у своєму ж під’їзді.

     Ну й сусідка має рацію в тому, що обороняє своє майно. Цій жінці завжди не щастило. Злодії частенько забиралися до її квартири та виносили майже все. Вона залишалася майже ні з чим і кожного разу ставала на ноги. Мені є багато чому в неї повчитися.

     Про це я думала, поки йшла до відділку. Через хвилювання, постійно перебирала руками ключі від дому. Це вперше за стільки часу я покинула такі рідні стіни.

     Мушу зауважити, навколо змінилося практично все. Та це й не дивно, коли ти живеш у Києві. Тут мало не кожного дня щось намагаються удосконалити. Я трішки раніше любила спостерігати у вікно, як вулиця навпроти мого багатоквартирного будинку змінюється, стає більш сучасною та красивішою. Хоча останнє тут було присутнім завжди.

     Ще до аварії, я обожнювала їздити по Києву та його околицях, видиратися на найвищі вершини та просто насолоджуватися незабутніми краєвидами. Але страхи, що зародилися в моїй голові, не давали вийти з дому і я була змушена відмовитися від свого захоплення. А натомість сиділа вдома і дивилася відео блогерів-мандрівників, які створювали відчуття, наче ти десь поруч, також споглядаєш, як до берега припливає чергова хвиля або тихенько відходиш трохи далі від тваринок, щоб вони не злякалися тебе.

     Як же я сумувала за реальним світом, цими вуличками. Зараз йду і відчуваю таке полегшення, якого не було вже давно. Не знаю, чи це тому, що мало людей, чи тому, що вже видніється поліцейський відділок і скоро я зможу зайти на свою сторінку та викласти нове відео й порадувати численних підписників, розповівши про те, що я повернулася до них.