Глава 5

- Аделіна. - Чую знайомий голос і відкриваю очі. Не вірю власним очам. Я у своїй кімнаті. Двері якої відчиняються, і до мене заходить .... мама.
- Мамо. - Голосно кричу і кидаюся обіймати найріднішу для мене людину так, ніби сто років не бачила її.
- Деля, що з тобою? - Здивовано запитує неня.
- Я так скучила за тобою. Гадала, що втратила тебе, тата і Тома, коли вчора побачила вас непритомними. Починаю торохтіти на одному диханні.
- Ти це про що? З тобою точно все добре? Ти напевно вчора таки випила, або ж тобі наснився якийсь дивний сон. - Мама досить стурбовано глянула на мене.
Я зрозуміла, що вона нічого не пам'ятає з учорашніх подій. І, напевно, це добре.

Але я мушу впевнитися, що все добре. Що всі живі і здорові.
- А де тато? - Нервово запитую, боючись почути щось погане.
- На роботі. А де ж йому ще бути?! А Том у школі. Все як завжди.
- Це добре. - Посміхаючись промовила я, і знову обійняла її. Мені хотілося знову вдихнути її аромат, відчути тепло її тіла, щоб ще раз зрозуміти, що це не сон. Моя мама жива.  Вона ціла і неушкоджена. Так само, як і тато, і брат. І вона зараз поруч зі мною. Я чую її голос. Голос, такий приємний для мене.
Це все був лише сон. 

Дивний, жахливий, досить реалістичний, але сон. І дякувати богові, що я від нього прокинулася. Хоча, треба визнати, що я мало не повірила, що все це було не насправді. Мої думки перериває мама.
- Швидко перевдягайся, і спускайся до мене. Будеш мені допомогати готувати святкову вечерю. Сподіваюся, що ти не забула, що в тата сьогодні день народження? - Мама уважно глянула на мене.
- Звісно що не забула! Хіба я могла б...?
- От і добре. Чекатиму тебе на кухні. 
Після цього мама вийшла з кімнати. Я підбігла до вікна і відчинила його. Тепле повітря приємно огорнуло мене.  Сьогодні буде чудовий день. Сонечко світить, як ніколи. Пташки співають, люди поспішають хто куди. Одним словом, життя триває. 

Життя прекрасне. Єдине. Іншого не буде. І за нього варто триматися. Не дивлячись ні на що...

Цілий день я допомогала мамі готувати святкову вечерю.
Ввечері приїхав тато з роботи, а через пів години почали збиратися його гості. Посидівши трохи з ними, пішла до себе в кімнату.
Зайшовши в неї, закричала від страху і повільно зачинила двері.

Сон....? А чи сном було все те, що я бачила?

Вранці я ще була переконана, що так. Але зараз...

Зараз я вже не знаю у що вірити.

Добре, що в домі голосно лунала музика, і мене ніхто не почув. Я геть не мала бажання, щось комусь пояснювати. А якщо б хтось зайшов зараз, то пояснень я б не уникнула.

В моїй кімнаті стояв чоловік. Чоловік, який не відображався у дзеркалі, що стояло позаду нього. Чоловік, який, як я гадала, мені наснився. 

Той самий.... Мій рятівник.... Той, що вважав мене своєю...
Влад Дракула не зводив з мене погляду. Я не ворушилася.  Знову не вірячи власним очам, я не ворушилася. 

Питання.... Знову, як вчора, тисячі питань...

Невже це був не сон? Невже це все було правдою? Чому ж тоді ми всі живі? Нащо він прийшов? Що йому треба? Моє життя , в якості розплати? Боже, я не хочу померати... Я не готова... Всі ці думки, мов бджоли літали в моїй голові. Я хотіла втекти, але тіло не слухалося мене. А він наближався. Разом з ним наближався і холод, який знову мене огорнув так само, як і вчора. 
Влад мовчки підійшов до мене. І знову я не ворушусь. Стою і чекаю. Чого? Не знаю. Але чекаю з трепетом у серці, яке він мені подарував.

Влад нахилився. Поцілував у шию. А через секунду я відчула страшенний біль. Біль від того, що він встромив в мене свої ікла. 

От і все... 

Життя знову почало покидати мене.... 

І на цей раз, порятунку немає від кого чекати.
- Моя.... шепотів він. - Моя....

***********************************

Любі читачі! Хотілося б почути вашу думку. Як вважаєте, чи потрібне продовження цій історії? Буду дуже вдячна за вашу думку. Вона для мене дуууже важлива.

Дякую, що були зі мною.

Ваша Ліліт Наві.

Підписуйтеся на автора.