15

(Дмитро)

До палати зазирнула медсестра і повідомила, що час для відвідувань закінчився.

«Дідько, невже ми так довго балакали? Як завжди, на самому цікавому…» - з розпачем подумав я.

- Я прийду завтра після пар, - пообіцяв я і вийшов з палати.

Тайра трохи затрималась всередині і приєдналась до мене на шляху до виходу за декілька хвилин.

Я йшов і розмірковував про почуте. Складалось кумедне враження, що Влад все ж таки має дар – довго відповідати на питання і залишити його не закритим. «Може, йому в політику податися?» - посміхнувся я про себе. Він розповів багато цікавого, але я не почув найважливішого: нічого конкретного про його батьків та чому на нього полюють боги з Північного пантеону.

Я відмовився від пропозиції Тайри підвезти мене додому. Натомість заскочив у маршрутку. Мені треба було все обміркувати та розкласти отриману інформацію по поличкам в голові.

Поки я їхав, заліз в Інтернет і прочитав про Артеміду та Аполлона. Мало того, що вони були близнюками, Артеміда ще й вважалась цнотливою богинею. «Або я чого не розумію, або щось не сходиться».

Я раптом усвідомив, що повертаюсь туди, де ще вночі потрапив у засідку. Зараз, коли минуло вже стільки часу, реальність нічних пригод потроху стиралась. У закутках свідомості жевріло відчуття, що я щось забув…

Я так сильно ляснув себе по лобі, що на звук хлопка обернулась вся маршрутка. «Я ж сказав Марині, що повернусь за кілька хвилин!» Я вискочив з автобусу на зупинку раніше, ніж потрібно, і набрав її номер.

Вона скинула. Зрозуміло, що вона образилась. Я покинув її на всю ніч у своїй кімнаті, нічого не пояснивши. Залишалось лише сподіватись, що образа – це найгірше, що з нею могло статися в ту ніч.

Я спробував ще раз. Знову скинула. Тоді я на ходу написав їй довжелезне повідомлення із вибаченнями.

Яким же сильним було моє здивування, коли я побачив її у себе в кімнаті. Вона лежала на владовому ліжку, грайливо закинувши ногу на ногу, ніби нічого не сталось.

- Марина? – приховувати здивування було марно. – Що ти тут робиш? Тобто… чому ти й досі тут? Чому не брала трубку, я тобі дзвонив.

- Так-так, я бачила, - безтурботно відповіла вона. – Все чекала, коли ти повернешся.

- Пробач мені, - обережно почав я, знімаючи взуття. – Я написав тобі, чому не зміг повернутись раніше.

Марина взяла свій телефон, поводила пальцями по екрану і кинула його назад на ліжко.

- Ох, ну і біс з ним… - зітхнула вона. – Іди до мене.

Я не міг повірити, що Марина, з її характером, так швидко пробачила мені таку витівку. Вона готує якусь помсту?

- Я весь брудний і смердючий, - сказав я, порпаючись у шафі в пошуках чистого одягу. Я скоса спостерігав за нею. – Мені потрібно в душ.

- То може сходимо разом? – вона сіла на ліжку і додала у свій голос стільки меду, скільки взагалі було можливо.

- Тут у нас так не прийнято… - зам’явся я. – Мені ще потрібно буде вигадати, як тебе звідси вивести, щоб не виникло проблем.

- Вивести? – вона показово надула губи. – Ти виженеш мене, коли я прочекала тебе цілий день?

- Навіщо, до речі, ти тут сиділа? Ти хоч поїла щось? В холодильнику було здається… - я відкрив холодильник, щоб побачити, що всі харчі залишились недоторканими.

- Ні, мені не хотілось їсти. Мені хотілось тільки, щоб ти до мене повернувся, - промуркотіла вона, підходячи ззаду і обвиваючи руками мене за талію.

«За цілий день не зголодніла?»

- Я чекала на тебе, щоб залишитись тут на ніч. Твій сусід же все одно в лікарні і кімната вся наша, - продовжувала муркотіти вона, водячи носом по моїй спині.

Я напружився.

- Звідки ти знала, що Влад не ночуватиме сьогодні вдома? – тихо запитав я.

- Ти ж сам написав мені, - засміялась вона.

- Пів години тому. А ти сидиш тут…. – я розвернувся до неї.

Вона люто зиркнула на мене і я нарешті побачив те, чого боявся – сріблястий блиск навколо зіниці.

Марина, або те, що було в ній, зрозуміла, куди я дивлюсь. Її поведінка різко змінилась. Вона опустила руки, відступила від мене і викривила обличчя в гримасі.

- Хто ти? – запитав я, перш ніж вона встигла відкрити рота.

- Яка різниця? – прошипіла вона. – Ніби ти згадаєш моє ім’я, якщо я його назву.

- І все ж таки? – я підступив ближе.

- Мене звати Деллінг, - скривилась Марина.

- Ти з північних богів, - припустив я.

- Так, - вона вишкірилась, - з тих, що не дуже відомі неосвіченим хробакам.

- Навіщо ти тут? – я підступив ще ближче. Марина була значно нижчою за мене. Але я пригадав, якою сильною була дівчина, що носила в себе Хьода.

- Ти знаєш, - нахабно посміхнувся бог. – Ти знаєш, кого ми шукаємо, і де він.