14

(Влад)

Я виринув із темряви, ніби виборсався із густого болота. Повіки здавались заважкими. Я ледь зібрав думки докупи, щоб подати сигнал з мозку. Втім, очі я так і не розплющив.

Я подумки прощупав все своє тіло. Нічого не боліло. Я лежав і хтось мене торкався.

Моє око насильно розліпили. В зіницю вдарило яскраве світло, від чого я скривився.

- Він опритомнів, - прокричав хтось наді мною.

Я розплющив очі повністю і побачив, як наді мною нахиляєтся чоловік в уніформі медпрацівника.

- Як ти себе почуваєш? Щось болить? – запитав він. Я ледь розчув його через гамір навколо. Десь позаду мене хтось репетував.

Я ще раз дослухався до свого тіла:

- Ніби ні, тільки дезорієнтація та слабкість.

Як тільки я закінчив, відчув рвотний спазм. Я ледь встиг перекотитись на бік, шоб мене вивернуло на асфальт.

- Струс мозку, - почув я голос медика. – Тягніть ноші!

Я безсило відкинувся назад на асфальт.

- Що сталося? – спитав я пізніше у медбратів, які піднімали мене на носилках в кузов карети швидкої. Всі спогади та думки змішались.

- Аварія. Машина поліцейських проїхала на червоне світло, - відповів один з них.

- Чи то анекдот, чи жорстка іронія, - підхопив його другий, що оглядав мене раніше.

Я почав пригадувати останні секунди в салоні поліцейської машини.

- Там був ще хлопець... – почав я, намагаючись встати.

- Тихше-тихше, - притримав мене медбрат. – Все там нормально. Якщо чесно, ти єдиний, хто серйозно постраждав. Інші відбулись синцями та переляком.

Я втупився в нього:

- А зі мною що?

- Приїдемо, проведемо дослідження і дізнаємось. Попередньо можу сказати, що струс мозку. Тобі просто повезло! Зазвичай від таких ударів людину доводиться випилювати з авто. А на тобі ні подряпинки. Тільки головою вдарився.

«Ага, повезло», - подумав я про себе. – «Ювелірна робота, мамо. Дякую».

- Де мій сусід? – запитав я.

- Який? По пасажирському сидінню? Дає покази. Думаю, до тебе в лікарні теж завітають. Може, навіть якусь компенсацію отримаєш выд держави. Якщо ти звісно не в розшуку, - лікар скоса поглянув на мене.

- Не в розшуку, - пробурмотів я.

- За що ви такі нарядні до поліцейських загриміли? – запитав він з усмішкою.

- Ми не загриміли, - події минулої ночі почали накочуватись на мене і у скронях запульсувало, - у мене квартира вночі згоріла. Ми були у відділку, писали заяву по підпал. Вони запропонували нас підвезти до гуртожитку.

- А костюми? – не вгавав лікар.

- З вечірки, - я заплющив очі. – Вчора був Геловін.

(Дмитро)

Мене вже півгодини про щось розпитували, а я не міг докладно розповісти ні про що. Подію аварії, таку шокуючу для мене, мій мозок ніби навмисне поставив на швидку перемотку. Я не запам'ятав деталей. Я навіть не одразу зрозумів, що відбулось.

Свідомо я почав діяти лише тоді, коли мене витягали з машини перехожі. Пам'ятаю, як побачив Влада, що лежав на задньому сидінні. Я згадав, як від удару його кинуло на мене. Від видовища наслідків аварії мене ніби током прошило, і я почав пручатись. Мені щось казали про забої та шок, але я не чув.

Я таращився на авто, що в'їхало в бік поліцейській машині саме там, де сидів Влад. Обидві машини були значно пом'яті. Водій розмовляв з новоприбулими поліцейськими. Ті, що нас підвозили, сиділи прямо на асфальті, поруч із власною машиною.

Швидка була на місці за лічені хвилини. Влада вклали на асфальт і оглядали на предмет травм. Я не бачив крові. Я бачив, як він ворушиться і блює. Я хотів підійти до нього, але мене стримали. Навіть не пам'ятаю, хто.

Мені сказали, що з ним все в порядку і повідомили, що відвезуть до п'ятої лікарні.

«Добре», - подумав тоді я. – «П'ята за декілька кілометрі звідси. Але нехай. Головне не в шосту». Шоста знаходилась прямо на території студмістечка. А йому туди ні в якому разі було не можна.

Я просився поїхати з ним, але мені не дозволили. Сказали, що я маю залишитись тут, щоб дати свідчення.

«Про що?» Зсередини мене роздирав істеричний сміх. «Що сказати? Що з'явилась божественна істота і сіпнула кермо? Влад би щось вигадав. В нього завжди виходило все правдоподібно обставити».

Жінка-поліцейська стверджувала, що взагалі не пам'ятала останні хвилини перед аварією. А її напарник лише похмуро мовчав, не в змозі пояснити, чому знехтував червоним сигналом світлофора. Вони обидва наполягали, що треба проглянути їх натільні камери. Я вже уявля, яку дивину ті записали. Якщо тільки богиня не додумалась вивести їх з ладу.

Я одразу повідомив, що не можу нічим допомогти слідству. Я збрехав, що весь час дивився у вікно і не бачив, хто сіпнув руль. На питання, чи говорили щось поліцейські дорогою, я відповів, що ні. Хоч одна правдива відповідь.