12

(Дмитро)

Я не знаю, що було складніше: знайти на українському ринку гарні помаранчеві гарбузи потрібної форми, як в американських фільмах, чи вигадати собі костюми, на які не треба було б витрачати грошей. До обіду ми розібрались з першим, і на друге залишилось обмаль часу.

В мене вже затерпли руки вирізати ці гострі зуби у чергового гарбуза, а спина затерпла сидіти на підлозі кімнати гуртожитку. Два з них ми вже виготовили. Тепер на підвіконні красувались класичний Джек-ліхтар та щось, від чого навіть в мене йшли мурахи шкірою: Влад вирізав морду із шаленою посмішкою. І якби цей гарбуз був нап’ятий на якесь опудало, на яке я наткнувся б вночі серед поля, я б без перебільшення вмер зі страху.

- Два для нашої кімнати, два візьмемо з собою на вечірку, - повідомив Влад, коли ми замовили у продавця на ринку цілих чотири гарбузи.

- Це так необхідно? – заскиглив я, уявляючи, скільки грошей ми на них витратимо, та скільки кілограм зараз доведеться тягнути додому.

- А ти як думаєш? – відповів сусід, вкладаючи гарбузи у приготовані заздалегідь пакети.

- Я читав, навіщо в них запалювали вогні, - відказав я.

- Тоді не задавай таких питань, - кинув Влад, простягаючи мені мою ношу.

- Звідки взагалі така сакралізація вогню? – спитав я вже в маршрутці назад. – Він дійсно такий потужний оберіг?

- Не плутай послідовності, - серйозно поглянув на мене Влад. – Не «люди поклоняються вогню, тому що він має потужну силу», а «вогонь такий потужний, бо люди в це вірять».

Я зважив різницю висловів.

- Так, з часом ці поняття підмінили одне одного і справжня суть забулась, - продовжив Влад. – Втім, це працює і це головне.

Я не міг не погодитись.

- Щодо того, чому саме вогонь, - продовжив сусід, - не знаю. Я не замислювався. Але на перший погляд, можу припустити, що це тому, що інші стихії завжди були у вільному доступі для первісної людини. Земля під ногами, вітер над головою і вода де-не-де. А ось вогонь потрібно було видобувати. А підтримувати вогонь стало священним обов’язком. Дикі звірі його боялись і не підходили близько до місць, що обігрівались ватрами. Звідси і поняття про вогонь, як про щось святе, що оберігає. Світ трансформувався, а поняття залишилось.

- Слушно, - кивнув я. – Щось типу пам’яті предків.

- Щось типу, - погодився Влад.

Я нарешті закінчив із другим гарбузом. Щоб не заморочуватись, я зробив йому менше зубів. Сусід же вирізав на своєму кицьку з довгим хвостом.

- Ти вигадав щось з костюмом? – спитав він.

В мене й досі не було жодних ідей.

- А ти? – я вирішив перевести розмову.

Одним рухом він стягнув зі свого ліжка біле простирадло, зчинивши в кімнаті ще більший безлад, ніж був від виколупування гарбузових нутрощів.

- Буду Аполлоном! – урочисто оголосив він, закидаючи простирадло собі на плече.

- Слушно, що окрім нього тобі більше нічого і не потрібно, - зауважив я.

- Я ж не просто так золоту фарбу купив, - посміхнувся він натомість. – Щось з нею ще вигадаю.

- Може й мені простирадло накинути? – я подивився в бік своєї постільної білизни з зображенням трави та велетенських божих корівок.

- Е, ні, місце зайнято, - протягнув сусід.

В мене в голові не було жодної ідеї.

- Будеш тим чувирлою із «Жахів на вулиці В’язів», - підскочив до мене Влад і простягнув мені свого червоного светра.

- Це як? – я покрутив його у руках.

- Розмалюємо тобі обличчя шрамами, а з фольги зробимо довгі пазурі, - пояснив сусід.

- Хм, непогано, тільки в нього ще капелюх був, - хмикнув я і натягнув светр Влада. Він був для мене закороткий, але нічого.

- Щось вигадаємо, - кинув сусід, стягаючи з себе одяг.

- Ти що робиш? – здивувався я.

- Я ж бог! – посміхнувся Влад. – Не на светр же мені тогу натягати.

- Ну, так, - я і собі розтягнувся в усмішці. – Не боїшся змерзнути?

- Ні, є в мене секретики, - він підморгнув мені.

- Поділишся?

Влад зав’язав на собі простирадло через плече. Потім дістав баночку з золотою фарбою, за якою ми сьогодні заходили до канцелярського. Він відкоркував її і почав малювати на собі пальцями візерунки. Це були трикутники, спіралі та прямі лінії, що за п’ятнадцять хвилин вкрили його плечі, обличчя та ноги. Потім він протягнув розмальовану руку мені:

- Торкнись, - він посміхався так, ніби демонстрував мені найбільший скарб всесвіту.

Я простягнув долоню і накрив нею владове передпліччя. Його шкіра під моєю рукою відізвалась прохолодою, а ось візерунки були теплими, майже гарячими.

- Як? – я підозрював, що мені ще треба дуже багато чого дізнатись, але кожен новий прояв того, що Влад називав магією, невпинно дивував мене.