4

(Дмитро)

- Тож ти точно не хочеш казку? – зі сподіванням у голосі промовив Влад.

- Точно, - зітхнув я. - Вчора мене нагодували рожевими шмарклями. Можна я сьогодні подивлюсь щось, що мені точно сподобається?

Влад не заперечував, хоча потім весь сеанс вказував на кіноляпи, спростовував мотивацію героїв з психологічної точки зору, а також вказав, що він падіння машини не вибухають. Тож під кінець сеансу навіть я був згоден, що стрічка була відстійною. Чи це він мені мстився, що ми не подивились щось про ельфів?

Сеанс був пізній. Бабине літо вже минуло, і ночі вже були досить холодними. Я пошкодував, що не привіз з дому теплішу куртку, коли ми на початку одинадцятої повертались до гуртожитка. Ми встигали ледь не впритул до його закриття. Я запропонував скоротити шлях через парк, яким завжди ходив. Досить було лише звернути з бульвару.

Влад покосився на неосвітлені стежки, що тонули серед темних стовбурів дерев, та відмовився. Втім, я знав цей парк напам’ять. Тут було шляху п’ять хвилин навпростець. А обходили його ми б втричі довше. Врешті решт, Влад піддався на мої вмовляння, хоч і зціпивши зуби.

Парк без освітлення був мені незвичним. Я не ходив тут вночі, тому не знав, який стан вуличних ліхтарів тут. Втім, здається, я бачив їх стовпи. Тим не менш, такі обставини дозволяли добряче роздивитись світлове забруднення, що йшло від нашого міста. Над темними силуетами гілок височіло не зоряне синє небо, а щось незрозуміло червоно-жовтое з домішком бруду. Ні зірок, ні неба. Лише відблиски від тисяч вуличних ліхтарів.

Декілька хвилин ми пройшли в тиші, доки я споглядав небо. Влад намагався підсвітити дорогу екраном телефона.

- Ти виріс у Запоріжжі? – запитав я його.

- Ні, не тут.

- Просто, в тебе тут квартира, тому і подумав… - я знову почувався ніяково від спроб підтримати розмову та дізнатись про сусіда більше.

- Квартира з’явилась, як я до ВИШу вступив. Я ріс у дитбудинку.

- А дитбудинок у селі чи і місті був?

- За містом, а що?

- Та просто хотів спитати, чи сумуєш ти за зоряним небом. Я буває, що сумую.

Влад нарешті відірвав погляд від землі. Але, вдивляючись вгору, промовчав. Я помітив, який він напружений. Район у нас не кримінальний, тож я вирішив його заспокоїти:

- Бачиш, тут тихо, нічого не відбувається, нормально зараз пройдемо і все, - сказав я за хвилину, коли тиша вже стала нестерпною.

- У тому то і проблема, - видихнув Влад.

- Чому?

- Вночі світ теж наповнений звуками. А тут тиша.

- Ага, мертвенна. То й що?

Навіть у темряві я побачив, як Влад зблід.

- Я не маю цього казати, але ваша сліпота мене бісить! – тихо процідив він.

- Наша? Це чия?

- Не чіпляйся до слів. Краще давай звідси вийдемо скоріше, - він вже не приховував свого роздратування.

- Я був у цьому парку вдень, - сказав Влад згодом.

- Так, тут багато хто з наших тусується.

- Я не до того, - перервав він мене. – Я пам’ятаю, як він виглядає вдень.

- Я теж, до чого ти хилиш?

- Якщо знаходитися навіть у самій глибині парку, з обох боків видно вулиці з багатоповерхівками, так?

- Так.

- Чи може статись, що ліхтарі не освітлюють проїжджі частини?

- Ні, - повільно протягнув я.

- А яка вірогідність того, що у п’ятиповерхівках на три під’їзди, які стоять по обидва боки від парку, в жодному вікні немає світла ще до півночі?

- Дуже мала, - я почав розуміти, але здоровий глузд все ще боровся з тим, що я бачив.

- Тоді чому ми не бачимо жодного проблиску світла? – Влад озвучив питання, яке я сам зараз боявся собі поставити.

- Листя заважає, - спробував знайти пояснення я, оглядаючи непроглядну темряву, яка тиснула на нас з усіх боків.

- Надворі середина жовтня. Згадай дерева напроти нашого вікна. Все листя вже майже впало.

- Я знаю! Що ти мені пояснюєш, як маленькому? - мої нерви почали збоїти, бо десь у підсвідомість закрався первинний незрозумілий страх.

- Скільки хвилин ми вже тут провели?

- Я не знаю, я не рахував…

- Скільки?

- Десь три-чотири, може п’ять…

- І за цей час ми не бачили жодної проїжджої машини майже у центрі міста?

- Ну, може бути і таке.

- Згоден, може, опустимо це. Але ти казав, що за п’ять хвилин ми вже вийдемо звідси.

Я кивнув. Так, ми мали вже бути на паралельному проспекті. Я дістав телефон та увімкнув ліхтарик. Владу це не сподобалось, але він промовчав. Я освітив найближчу скамійку, смітник, та пласкі сходи поряд з нею. Я знав ці місця. Але це було нелогічно. Ці сходи були на самому вході до парку, ми спускались ними. Ми ж не могли заблукати? Ми йшли тільки по прямій. Я озирнувся, намагаючись вихопити світлом ще предметів з темряви, але ліхтарик діставав лише до межі трави, що обрамляла нашу стежку. Моє мовчання видалось Владу дуже красномовним.