2

(Дмитро)

Ми з Владом потроху притирались один до одного. З ним було комфортно. Не було суперечок щодо чистоти, їжі, походів в магазин, тощо. Одним словом, у побуті ми були з ним на одній хвилі.

Звичайно, були і мінуси. У нас було зовсім різне ставлення до навчання. Те, наскільки сусід мало займався, дезорганізовувало мене. Він постійно намагався мене кудись витягти - в кіно, в ТЦ, на прогулянку. Я не знав, чи в моїй компетенції робити йому зауваження.

З одного боку, хто я йому такий? А з іншого, він ріс без батьків (ну, здебільшого), які могли б його скеровувати. Може, він надто сподівається на допомогу своєї матері. Правда, я жодного разу не бачив, щоб йому хтось телефонував.

Мені хотілося натякнути йому, що в цьому ВИШі так не прокатить. А що, як він просто ще не усвідомлює?…

Я вийшов на спільну кухню, щоб скип’ятити чайника. Там вже порався біля плити хлопець із кімнаті навпроти. Ми мовчки кивнули один одному.

- Ну, як там твій новий сусід? – запитав він мене, коли я набрав води та підійшов підпалювати конфорку.

Я сильніше стиснув ручку чайника. Ми з цим парубком ніколи не спілкувались та навіть не вітались вголос. Я сумніваюсь, що він знав моє ім’я, адже був на два роки старший за курсом. Він пильно вдивлявся в мене над рукою, якою затуляв рота. Він зівав вже втретє за хвилину.

- Нормально, - відповів я.

- Так? Заважати не буде?

Я здивувався, чого сторонню людину цікавить мій сусід, але списав на те, що факт переїзду посеред навчального року був досить примітною подією. До того ж, здається цей хлопець був одногрупником Максима.

- Та ніби, ні. Не курить, не галасує, - кинув я.

- Точно нарікань має? Якщо що, ти скажи.

Я кивнув.

- Ці ж перваки, вони ж ще не розуміють. До першої сесії не розуміють. Мізками ще у школі. А потім - бам! - він красномовно стукнув кулаком об долоню, - і ти залишаєшся без стипендії з купою перездач.

- Моєму сусідові це не загрожує - він пільговик.

- Пільги не рятують від відрахування.

З цим було важко не погодитись. На сусідній комфорці почали википати пельмені.

- У тебе кипить, - вказав я співрозмовнику.

- То не мої. Тож, ти став перваків на шлях істинний. Хто, як не ми, егеж?

Із цими словами він покинув кухню. Я залишився стояти поряд з паруючим чайником, розмірковуючи про почуте. Я не просив у всесвіту знаків, бо не вірю в них. Але всесвіт мені таки дав один. Це що, пробник, щоб потім підсадити на... у що там вірять прихильники долі, карми та іншого?

До кухні забіг хлопець, з яким я щойно розмовляв. Він трохи не вписався в двері та зовсім нетвердо стояв на ногах. З криком "Мої пельмені!" він кинувся до кастрюльки, що вже наполовину викіпила.

Я підхопив паруючий чайник та пішов до кімнати. Я був впевнений, що поговорю з Владом щодо навчання.

(Влад)

«Цікаво, це справа рук батька чи матері? Могли б самі мені сказати, замість того, щоб навіювати це Дмитру. Хоча про що це я?» Посилати звістки та послання через гінців - то у їхньої братії фішка така.

«Добре, я сяду щось почитати, але поки мені треба подумати». Я ввімкнув собі на ноутбуці серіал. Цікаво, чому деяким людям заважають сконцентруватись сторонні розмови? Мені ж навпакии простіше так утримувати увагу саме на своїх думках. Якщо я не пам'ятаю, про що була серія, значить, я все зробив правильно.

«Отож, що ми маємо? Поки що все йде добре. Окрім батьків, ніхто не знає, що я тут. Зазвичай люди дратують мене. Вони сліпі невігласи. Але зараз я вдячний, що вони саме такі, бо у мене з'явився шанс сховатись. Мене тільки трохи лякають пристаркуваті викладачі, які вже через свій вік починають схилятись до віри в існування душі і всього іншого та засівають цим зерном думки студентів. Але ж не всі їх слухають, і поки ще те зерно проросте... Тож, я вважаю, тут мені боятись нічого».

«Істоти навкруги не з тих небезпечних пантеонів. Окрім мешканців хіба що тієї балки, де ми тоді добряче встрягли. Фу, мені здається, що я і досі чую той сморід від свого волосся».

«Цікаво, чи почали мене вже шукати?»

«Навіщо я про це подумав? Серце тепер так гупає... Заспокойся. Тут ти у безпеці. Якщо хтось прийде, ти про це дізнаєшся. Твоє око тебе попередить. Так, дійсно».

«Але я краще перестрахуюсь. Треба буде погортати книгу. До речі, а де той захисний кристал? Останній раз я його бачив на квартирі, як збирав речі до гуртожитка. Так, ще тоді подумав, що було б добре у щось його замотати, і пішов за шкарпетками і... От же трясця!»

(Дмитро)

Повернувшись до гуртожитку з пар, я почув за дверима власної кімнати жіночий голос. «Дивно, ми ж домовлялись попереджати один одного, якщо захочемо привести дівчину». Але інтонації та тон жіночого голосу свідчили, що там відбувається зовсім не романтичне побачення.