But everything become like before...

Записки 04:01 : Я завжди була собою. Тією собою яка любить тільки тебе, належить тільки тобі, але занадто боїться розбитого серця. Дівчинка яка боїться ступити крок тобі назустріч, коли я думаю про тебе і розумію новий факт про себе, відчуваю як я дорослішаю. Відчуваю як ця дівчина морально років на 10 старша ніж вона є. Самотність, вино та креветки. Ось чого навчило мене розуміння того, що я добровільно відмовилась від тебе.

...

Елізабет багато чого навчилась, розвилась у своїх сферах. Вона ще вправніше писала, купила цифровий фотоапарат і фотографувала цікаві місця та пейзажі, заходи сонця і натюрморт з її улюбленого вина та креветок. У кожній фотографії було сильно чутно Самотністю. Так, Самотністю з великої літери. Анімація просто росла на очах. Вправність росла і це єдине що її тішило. Тільки вдихаючи свіже повітря на залізничній станції вона вперше засумнівалась. Засумнівалась у тому що ця реальність реальна. Взявши валізу зайшла у поїзд. В приміщенні на колесах пахло газетами, одеколонами різних людей та чимось знайомо новим.

Харпер зайшов у квартиру. Поставив кейс і зняв пальто. Пройшовши на кухню заварив каву. Скривився від гіркого смаку і додав чайну ложку цукру. Подивився у вікно. Сьогодні все якось дивно.

Лізі повернулась на свою квартиру. Все-таки вона її не продала. Погладила запилюжену книгу, яку не дочитала. Легким кроком пройшла до спальні. Щоки спалахнули густим рум'янцем і вона знову відчула гаряче дихання в шию. Та з нею нікого не було. Поспить у гостьовій... Але вона взялася прибирати, дуже вже її дратувала ця пилюка. Швидко переодягнувшись вона взяла навушники і почала прибирати під пісні. Згодом вона замовила піцу з креветками і дістала червоне вино з сумки. Вже був і вечір. Протерши бокал Елізабет влила в місткість рідину та взяла шматок піци. Коли вона почала червоніти від алкоголю, а креветки здавались без смаку, Лізі притулила холодне скло із вином всередині до щоки. А що з Ніком?…

Нік взяв віскі у руки. До біса каву. Ковтнув. Харпер відчув як рідина пройшлась по горлі, скільки потрібно таких стаканів щоб він сп'янів? Ніскільки, або безкінечність. Як можна сп'яніти коли ти п'єш майже кожного дня? Поклав на стіл широкий стакан. Хлопець й не помітив як стемніло і єдине світло яке освічує його обличчя це нічні вогники з квартир. Харпер зачесав волосся назад. Зітхнув. Набридло все.

Елізабет потягнулась після того як годинник уже вп'яте продзвенів. Зітхнула. Чогось це вона занадо багато зітхає. Після чашки кави вона взявши сумку побігла викликати таксі, бо ж спізнювалась. Задихана вона пройшла на роботу. Її зустріла С'ю.

- А... Де?

- Тепер я замість нього. - трохи винувато посміхнулась подруга.

- Привіт. - засміялась Елізабет бо ж навіть не привіталась. Розпахнула руки для обіймів. - Теплі обійми?

- Звичайно. - широко посміхнулось сонечко-директор, і Лізі притулилась щокою до золотих кучериків.

- Як тут? Я багато чого пропустила? - спитала дівчина вивільнившись з обіймів новоспеченої начальниці.

- Може кави? Там багато.

- А як же?..

- Нічого, - вона обдивилась усіх робітників. - вони ж не діти. Пішли.

Зайшовши до її кабінету Елізабет присіла навпроти С'ю.

- Все так по-новому. А Харпер твій... Чекав тебе. - хитро посміхнулась подруга а Лізі подавилась кавою.

- Він.. кхе кхе не мій... Кхе. - хрипло відповіла вона.

- Не думаю. Я його й не бачила часто, просто раз пересікнулись а в нього, - вона трохи стишила голос і по-змовницьки так ніби вони підлітки промовила. - Темні кола. Коротше кажучи без алкоголю не обійшлось.

Елізабет затамувала подих. Вона обережно поклала кружку.

- Він щось казав?

- Ні. Просто привітався. Все.

Лізі рефлекторно торкнулась подушечкою пальця там де в неї також були темні кола. На пальці залишився тональний крем. Вона показала палець С'ю, в якої брови взлетіли до кучерів які легко впали на чоло.

- Без вина не обійшлося. - промовила подруга а Лізі мовчки повернула голову до вікна. - Ти можеш все виправити.

- Не думаю, - зітхнула дівчина. Встала і хотіла вже іти та все-таки зупинилась. Прикусивши губу додала. - Якщо побачиш його... Ні, дізнайся де він живе якщо можеш.

С'ю тільки посміхнулась і після того як двері закрились вона набрала номер, який вже запилюжився.

- Ало, Нік Харпер?…

Після продуктивного дня Елізабет вийшла на вулицю та потягнулась так що спина хрустнула. От же ж день. Вона направилась в ресторан і замовила собі вина. Випила небагато. Краще не напиватись, бо ще половина дня вільна. Дівчина вийшла розрахувавшись. Немає чого їй сидіти самій в ресторані де повно парочок. Вона подивилась на хмари які пливли в своєму напрямку. Його приємний та все-таки різкий голос прозвучав у її голові. Лізі подивилась на дорогу, вона майже вдома. Та їй кинулась в очі знайома фігура і вона зупинилась. Харпер нерівно дихав, напевно біг. Елізабет підійшла до нього ближче. І ось уже ця людина дивилась на неї згори донизу. Від нього тхнуло алкоголем, точніше віскі. Та і від неї було чутно вином, вином розмірами в три повних бокали. Лізі подивилась йому в очі і захотіла розвернутись і піти, та вона стояла.

- Нам не має про що розмовляти. - сказала якось не своїм голосом дівчина. Він дихнув на неї тверезим подихом. Замість того він просто сплів свої пальці із її, і спокійно подивившись в очі спитав.

- Чому ти пішла?

- Я не знаю… - прошепотіла вона. - просто...

І ось зараз Лізі найбільше боялась щоб він пішов. Якою ж потрібно бути паршивкою? Вона дихала занадто часто. Їй елементарно не вистачало повітря. Він ухмильнувся.

- Дурепа. - він взяв її за плечі і обійняв. Вона посміхнулась у куртку знайомого запаху. Полегшено зітхнула запахом червоного вина.  Він правий. Вона дурепа. Але ця дурепа належить йому.

- Харпере?…

- Що?

- Я люблю тебе.. - він не відповів та вона вже знала його відповідь. Не потрібно ганятись за щастям чи тікати від нього. Ним потрібно жити. Бо саме наша дорога до щастя, це і є щастя.