Still

Записки 03:10 : Ми інколи робимо рішення від яких боляче обом. Ми ніколи не станемо достатньо дорослими, достатньо зрілими, для того щоб не помилятись. Ми будемо рости поки будемо жити, ніхто не застрахує нас, це правда. Та потрібно іти навіть якщо тобі попутно будуть давати ляпасів. Краще потерпати болі, аніж боятись рости і боятись своїх помилок. Ми люди, і ми смакуємо життя на повну. Так ми не ідеальні, та ми, це ми. І якщо ми будемо слухати позакадровий голос свого розуму, будь-якими шляхами ми чогось достигнемо.

...

Лізі вивільнившись з обіймів Ніка, зібрала речі. Пора переїхати звідси. Піде на роботу звільнитись. Взявши валізу, вона востаннє подивилась на хлопця. Підійшла і торкнулась губами лоба. Тихо взувшись вийшла з готелю, попросивши адміністрацію щоб речі постояли в готелі. Чому вона це зробила? Може втомилася? Хотіла довести самій собі що може його залишити як і він залишив її? Може хоче довести що також може піти? Зробити боляче? Дихати вільніше без нього? Чому чим далі вона ступала, тим більше розуміла що це помилка яку вона свідомо робить? Помилка якої вона хотіла? Помилка, через яку вона стане старшою. Час який вона виділила щоб подумати? Ввійшовши на роботу вона побачила щасливе лице начальника.

- Що сталось? - спитала Елізабет.

- О'Харо, дорогенька, присядьте. - "і чому це він такий добренький?" Недовірливо промайнуло в неї в голові. - Ви їдете головну точку, нашого бізнесу, представляти нашу маленьку компанію. Така талантлива дівчина, точно покорить там усіх, і ми розширимось, хіба не прекрасно?

- Так. - " А хіба є різниця чи звільнитись, чи поїхати у відрядження? Навіть на руку." - чомусь Елізабет розізлилась. А чим не талантлива дівчина?

- О'Харо? Ваше рішення? Відрядження на доволі довгий час.

- На скільки? - впевнено запитала Лізі.

- На рік приблизно.

- Згодна. - начальник пожвавішав. Вона побачила як у його очах відобразились купюри. Він швидко підібгав Елізабет папери і вона без сумніву підписала. - Коли від'їзд?

- Завтра.

"Вже завтра?.. " - подумала дівчина, та швидко зупинивши потік сумних дум, вирішила що чим швидше тим краще. 
Підійшла до С'ю.

- Можна переночувати в тебе? - кудрі впали а личко посіріло.

- Звісно. - подруга помітила очі які буквально недавно плакали, і хотіли плакати. Світла дівчинка обійняла Елізабет, ох, чому вона так любить ускладнювати своє і без того складне життя?

- Люблю теплі обійми. - сказала Елізабет, - Але мені потрібно подумати.

С'ю тільки кивнула. Що з ними не так? Вийшовши на вулицю Лізі дихала в повні груди. Свіже повітря крутило в носі, а вітер робив зачіску тільки кращою. Так думала О'Хара коли всі жалілись на вітер. Дівчина любила вітер.

Нік прокинувся, і не побачив ні Елізабет, ні речей. Пройшов на кухню, обшукав усе, щоб вже напевно, аж потім помітив записку. "Прощавай." І все. Харпер зрозумів що вона вчинила з ним те саме що і він з нею. Вдихнув біль. Взяв свою куртку, і зійшов униз.

- А дівчина, яка жила в 28-му, не знаєте куди вона?

- Ні, вона з'їхала сьогодні зранку.

- Можливо ви знаєте куди вона пішла, чи поїхала?

- Вибачте, та адміністрація нашого готелю не надає такої інформації. - побачивши сумний погляд Ніка вона додала. - Вибачте, та я справді не знаю.

- Нічого, дякую, допобачення.

Нік вийшов. Він відчув як вітер дув прямо йому в лице, та він не міг видути всю біль. Подивився на небо, це точно не кінець.

Робочий день пройшов швидко, вона зайшла по валізу.

- Хлопець, він вийшов з номеру?

- Так.

- Він давав запитання?

- Так, та я відповіла як ви і веліли, сказала що ви з'їхали. - Елізабет кивнула, і заплатила. Вийшла з готелю. Скоро нове життя.

- Я буду сумувати. - у С'ю були сльози на очах, Лізі посміхнулась та вийшла якась крива доріжка.

- Я теж. - якось прохрипіла вона. - Ти іди до поїзду ще двадцять хвилин.

- Ти впевнена?

- Тааааааааак!

- Ну добре, - С'ю зрозуміла що подруга хоче побути сама.

Вся в роздумах дівчина з золотими кучерями ішла і дивилась в небо.

- С'ю? - промовив Харпер дещо здивовано.

- Так. - він подумав що це доля.

- Ти знаєш де Елізабет?

- Ееееее, вона ж поїхала у відрядження.

- На скільки? - від його спокійної наполегливості нею аж проморозило.

- На рік приблизно.

- Вона уже поїхала? - він був готовий уже бігти за тим поїздом.

- Ні, через вже десять хвилин.

- Дякую. - він зірвався і побіг.

- Дивні якісь. - пробумотіла С'ю і пішла собі далі.

Харпер застав таксі.

- На залізничну станцію!

Таксист здивовано подивився на Ніка.

- Хлопцю, ти чого, офанарів? У мене клієнт.

- Я заплачу вам удвічі більше.

- Виходь з машини, або я звоню в поліцію!

Хлопець вийшов із авто. Ні то й ні. Він побіг у ту сторону і розумів що у нього всього п'ять хвилин. Коли він підбіг ніжний голос якось по-злому сповістив що поїзд віїзджає. Елізабет глянула у вікно і побачила там його, вона притулила руки до скла. Губами сказала вибач. От і все. Вона поїхала, її силует було видно у поїзді на який так і не встиг Нік. Важко дихаючи він відчув як нав'язливо дує йому у волосся вітер. Вітер, він нагадував саму Лізі. Таку легку, і перемінливу. Вона як вітер, пішла від нього.

- Дідько… - тихо прохрипів він.

В рожевому середовищі зникає поїзд який значить для нього практично все. Ні один подих видався не без болю, та з кожним подихом ставало менше цієї болі. Коли мозок кричав забути серце пам'ятало. Харпер сумно посміхнувся.

"Якщо вона моя, тоді повернеться." - подумав він, кожен подих чистого болю віддавав парою через холод. Інколи все простіше ніж ми думаємо. Простіше.