Before

Записки 23:59: Я б хотіла пізнати себе краще. І ти також. Я знаю це. Я не маленька дівчинка, і розумію наскільки мені тебе не вистачає. Як морально, так і фізично. Не вистачає терпіння, а коли ти з'являєшся, погляд падає на вуста. Це пристрасть? Чи все таки підліткове кохання у дорослих людей.?

...

Елізабет впізнала ці губи, серед юрби, вона впізнала холодний погляд і чіткі риси обличчя. Дівчина схопила його за рукав. Холодний погляд байдуже впав на руки. Зрачки раптом розширились і холодний шоколад у очах Ніка розтанув.

- Ти.? - пробурчав хлопець собі під ніс. Видьоргнув руку і просто став перед нею.

- Я. - потиснула плечами Лізі.

- У кафе? - кивнув у бік закладу він. Після того як вона густо почервоніла, додав: - Тут юрба.

- Звісно. - лице знову стало блідим. Коли пара ішла між ними був мінімум метр відстані. Сівши за столик вона подивилась у стіну.

- Що бажаєте? - спитала офіціантка яка з'явилася з-під землі.

- Еспрессо. - в один голос сказали вони. Записавши дівчина зникла.

- Що нового? - спитав Нік подивившись у вікно.

- Нічого. - відповіла Елізабет стараючись не дивитись на його вуста. - А в тебе?

- Нічого. - все-таки вона не витримала, і подивилась на губи.

- Круто. - вона подивилась на здивоване обличчя Харпера. - Т-тобт-то я мала на увазі, блін! Вибач, я не думаю, ой! Тобто я думала але не при тобі, ой! НІ Я ДУМАЮ ПРИ ТОБІ але я не думала, я не подумала! Ти не думай! Ой! Ні думай! Я тобі не забороняю просто! Ой! Я така дурепа.

Вона бахнулась головою об стіл і волосся розлетілось. Нік посміхнувся. Хех, не змінилась.

- Ваш еспрессо. - сказала офіціантка дивно подивившись на Елізабет.

- Вибач. Я просто… - промовила Елізабет коли дівчина пішла. - Не знаю..

Вона промовила останні слова шепітом.

- Я теж.

- Що?

- Не знаю. Нічого.

Вона посміхнулась. Взяла еспрессо. Випивши встала із-за столу.

- Дякую. - вона пішла. Просто пішла. Нік не роздумуючи поклав більше ніж потрібно і вилетів із кав'ярні. Схопивши її за лікоть притягнув до себе. Вона великими очами поглянула на Харпера.

- Ти чого?… - тихо спитала Елізабет. Вії направились на вуста.

- Нічого. - сказав він, поцілувавши солодкі губи від яких віяло корицею, булочками, добротою і теплом. - Захотілося… - Промовив Харпер.

Навіть не зрозуміло як, та вона опинилась у своїй квартирі. Гаряче дихання, пристрасть і купу поцілунків які вже десь валялись. Шкіра, різні люди та один інтерес. Один спільний, напевне кохання один до одного. То це почуття нагадує підлітків які без тями закохані, то це пристрасть і щось таке доросле, щось що дихає прямо в шию і нагадує болючим та разючим болем. Не можливо щоб було все, і по трохи. Тут одне з трьох. Або це біль, який роз'їдає тебе зсередини, з'їдає душу і поглинає, тягне на дно. Навіть маючи крила ти не виринеш на поверхню, ти будеш топитись і зрештою, втопишся. Та перед тим, ти довго і болюче будеш іти на дно. Або це ж доросла пристрасть яка залишає спогади задоволення і розуміння того, що це тільки раз. Пристрасть яка залишає після себе багато багряних плям, багато поцілунків, які як здається розкидані по підлозі, а ще одяг, якого здається було явно занадто багато. Або це підліткова закоханість, коли ти думаєш що зможеш все і підеш на жертви, ти не думаєш головою, ти не думаєш. В тебе виростають крила, нехай і болючі, та вони існують, і нагадують за себе... 
Елізабет прокинулась та нікого не було. Вона пішла на кухню. Записка. 
"Я не повернусь." 
І все. Сльози закапали частіше і Лізі просто сіла на підлогу. Він кинув її? Використав? То ось ким він став. Це просто жахливо. Вона приперлась до стіни, і перші промені сонця вперто освітлювали її риси обличчя, вперто нагадували їй про нього. Вперто ніби шепотіли: "Ти кохаєш його". Промінь потрапив у прозору сльозу.

- Покидьок... - сказала Лізі.

Нік сперся спиною до стіни і сповз. Занадто близько підпустив її. Занадто швидко їде дах від її рухів, мови, просто вигляду. Як можна любити в людині всі недоліки? Як можливо таке? Харпер глянув на Сатурн. Він ідіот. Та Нік став занадто слабким. Скоро його дашок поїде через цю дівчину.