Розділ 20

Розділ 20

Очевидно, минуло всього кілька хвилин, бо я розплющила очі і знову побачила “атланта”, тобто, труп незнайомого чоловіка, який лежав буквально за метр від мене, через поріг у комірці. Комірка моя була у вигляді невеличкої кімнати, в якій я завжди намагалася прибирати так, щоб не нагромаджувати різних непотрібних речей. Тому атлант гарненько влаштувався на долівці. Йому навіть там вистачало місця розкинути руки…

Раптом очі вихопили його відкинуту вбік руку, на якій синіла якась пляма… дуже мені знайома. Я сіла, потираючи коліно, котре забила, падаючи. Та й у голові трохи шуміло, напевно, буде ґуля на потилиці.

Пляма виявилася точно таким самим татуюванням, як у мене на руці. І хоч я не могла раціонально мислити, бо жах та якась огида охопили мене, все одно розум фіксував чітку подібність обох малюнків.

Слід було дзвонити в поліцію. Звідки з'явився цей труп? Що це за людина? Що за страшний чоловік? Адже саме його труп я бачила і у фургоні. Невже я божеволію?

Я підхопилася на ноги, захряснула двері комірки, щоб не бачити мертвого чоловіка, і мені трохи полегшало. Швиденько побігла до вітальні й почала порпатися у своїй сумочці, шукаючи телефон. Він все не знаходився, і я нервувалася все більше й більше.

А потім помітила його поруч, на столі. Адже першим я дістала його, присвічуючи собі ліхтариком із телефона на сходовому майданчику, щоб втрапити ключем у замок. У нас завжди на сходах перед ліфтом чомусь швидко перегорали всі лампочки, тому там завжди була напівпітьма.

Уже натиснувши номер поліції, я розсіяно ковзнула поглядом по полицях на стіні, і нове страшне відкриття змусило мене скинути дзвінок. Виклик поліції відкладався на деякий час, бо я побачила те, що точно вказувало на моє божевілля.

На поличці, поруч із потішним бегемотиком, якого я купила на розпродажу, стояла фотографія, яка змусила мене сісти просто на стілець поруч.

Я сиділа і дивилася на двох людей на тому фото, щасливих, усміхнених. Чоловік обіймав жінку. Фотограф зловив їх у момент, коли вони щось говорили одне одному. Він трохи відкрив рот, і, очевидно, якесь слово витало у повітрі на тій фотографії. Жінка ж обіймала чоловіка, притискаючись щасливо та чуттєво, і посміхалася йому радісно… Немов чула з його вуст зізнання в коханні або якийсь дуже вишуканий комплімент.

І цією жінкою була я.

Мене затрясло. Я так сильно стиснула телефон у своїх руках, що відчула, як тріснула наліплена для прикраси на чохол маленька керамічна квіточка. Нігті вп’ялися в силікон і, напевно, поробили там дірки. Господи, що коїться? Хто цей чоловік? Чому на цьому портреті я? Звідки взялася ця фотографія?

Я страшенно не люблю фотографуватися. У мене ніколи не було фото ні у телефоні в спеціальній програмі, ні у родинних альбомах, які так люблять заводити люди. Ненавиджу свої фото, бо там я здаюся собі страшною, негарною, товстою і взагалі недостойною будь-якої камери.

Напевно, це просто пунктик. Люди люблять фотографуватися, соцмережі заповнені різноманітними портретами, навіть інколи негарними та огидними, а от я таким не страждала.

І раптом ця фотографія з незнайомим чоловіком. Із трупом. Напевно, я точно божеволію. Можливо, я його знала? Може, просто втратила пам'ять?

Адже, кажуть, буває таке: у людини інколи вилітає певний період життя із пам'яті. Це навіть якось називається по-науковому.

Що ж мені робити? Те, що труп не повинен залишатися у мене в комірці — це зрозуміло. Поліцію доведеться викликати так чи інакше. Але якщо тут з'являться поліцейські, вони одразу ж запитають: хто це такий, чому знаходиться у моєму домі? Я почну пояснювати, що зовсім його не знаю… Але це виглядатиме неправдоподібно й як жалюгідна спроба уникнути звинувачення у вбивстві. Адже всі підозри, звичайно ж, упадуть на мене. Але ж я і справді вперше бачу цього чоловіка!

Погляд мій опустився на телефон, де на екрані блимали відкриті якісь програми, які я ненароком активувала, стискаючи телефон у руках… І раптом я побачила відкриту вкладку «Контакти», яка мигнула переді мною, і найпершим було записано ім'я Бернара. Так, звичайно, я останнім його внесла в контакти, і телефон так і запам'ятав.

У мене не було ні подруг, ні близьких людей, щоб звернутися до них за допомогою, щоб просто поговорити, щоб запитати поради. І за ім'я Бернара я вхопилася, як за соломинку. Може, він допоможе мені?! Адже казав, що я йому дуже подобаюся. Звичайно, ситуація змінилася: у нього є наречена, і взагалі невідомо, як він тепер до мене ставиться… Але мені просто ні до кого звернутися.

І я гарячково почала набирати номер телефону Бернара…