Розділ 19

Розділ 19

Я поверталася до Парижа пізнім вечірнім потягом, досхочу нагулявшись морським узбережжям та обміркувавши все, що відбулося зі мною напередодні. За вікном вагона швидко плили темні, невиразні пейзажі, і я хотіла лише лягти та міцно заснути, заколисана ритмічним стукотом коліс. Це відрядження було коротким, але таким насиченим подіями, що мені страшенно хотілося додому, до свого ліжка, улюблених речей.

Коли я зайшла до свого купе, там уже сиділа жінка — років п’ятдесяти, з яскраво нафарбованими губами, у шалі з химерними візерунками, накинутій на плечі. Її темно-карі очі світилися цікавістю, а руки були прикрашені кількома великими перснями з кольоровими каменями.

— Доброго вечора, — привіталась вона з  широкою усмішкою. — Мене звати мадам Леоні. Я — таролог. Сьогодні зірки привели вас саме до мого купе.

Я привіталася стримано, намагаючись зайняти місце біля вікна, не надто заглиблюючись у розмову. Не хотілося ділитися нічим, окрім короткого “добрий вечір”. Але мадам Леоні, схоже, не потребувала моєї ініціативи, щоби підтримувати розмову.

— Дозвольте, я витягну для вас кілька карт. Просто для розваги. Це абсолютно безкоштовно. — Вона вже діставала з оксамитової торбинки старі пожовклі карти з зображеннями арканів, перш ніж я встигла щось відповісти.

Я зітхнула, вирішивши, що, мабуть, легше погодитись і дати їй п’ять хвилин, ніж витрачати стільки ж часу на відмову. Може після сеансу ворожіння я скажу, що дуже хочу спати, ляжу, відвернуся до стіни, і її цікавість до моєї персони згасне. 

— Отже, — промовила вона, розкладаючи карти на білій серветці просто на розкладному столику. — У вас попереду несподівана подія. Щось важливе. Щось, що змінить ваш погляд на реальність. Ви до цього не готові… але уникнути цього не зможете.

Я ледь усміхнулася. Це звучало досить театрально, як і її манера говорити. Тому я відповіла напівжартома:

— Сподіваюся, це буде щось достатньо хороше.

Вона лише злегка підняла брови, не підтвердила і не заперечила. Потім згорнула карти назад у торбинку, заплющила очі й спокійно заснула, поклавши руки на коліна. Я ж дивилася у вікно, поки краєвиди остаточно не розчинилися в темряві, й сумувала за Бернаром. Дивні пророцтва мадам Леоні забулися так само швидко, як і пролітали кілометри залізниці.

Коли я ввійшла до своєї квартири, тиша в ній здалася мені якоюсь незвичною. Я увімкнула світло у передпокої, зняла кросівки й одразу відчула не дуже сильний, але вельми неприємний запах. Здавалося, щось зіпсувалося, чи може, десь  померла миша? Мене пройняло легке занепокоєння.

— Напевно, залишила сміття в кухні. Адже перед від’їздом не заїжджала додому. А так би точно прибрала б і викинула. Зовсім не пам'ятаю про те сміття! — сказала я вголос, прямуючи через коридор. Я спеціально говорила голосно, щоб розвіяти цю дивну тишу в квартирі. Щось мене гнітило в ній. 

Кухня, однак, була чистою. Мийка — порожня, сміттєве відро без залишків продуктів. Холодильник зачинений, ніяких прострочених страв. Я вдихнула носом повітря ще раз — запах не зник. Він був кислуватий, важкий, нудотний. Я пішла назад коридором, перевіряючи кімнати одну за одною. Скрізь усе було гаразд.

А потім я відчинила дверцята комірчини — маленької  кімнатки без вікон поруч із ванною. Там зазвичай стояли швабра, пилосмок, засоби для прибирання, коробки з взуттям, якісь старі речі, які було потрібно викинути, та все руки не доходили. В носа ударив такий сильний запах, що мене занудило. Я тремтячою рукою намацала вимикач і побачила, що всі речі стоять на своїх місцях, але... з’явилося і щось нове — а саме, голе чоловіче тіло посеред кімнати. Руде кучеряве волосся, якісь темні плями на тілі, здається, вони називаються трупними… А на грудях — засохла кров. 

Я завмерла. Повітря враз стало важким. 

 — А... А... Атлант, — хрипким, не своїм голосом пробурмотіла я, а потім в очах все потемніло, і я втратила свідомість…