Розділ 18

Розділ 18

Я сіла просто на пісок, не зважаючи на те, що він був хоч і теплий від сонця, але трохи вогкий. Обхопила коліна руками і дивилася, як хвилюється море, як купаються люди, радіючи життю. Кожна мить зараз для мене була безкінечною, такою розтягнутою, що в ній я встигала прожити роки. Всі ті роки, коли довіряла, чекала, але весь час помилялася, бо чоловіки, з якими зустрічалася, були всі не ті. 

Дарма. Дарма я повірила Бернарові. Дарма дозволила собі розм’якнути, розкритись перед ним. Я ж знала, що не можна, не можна вірити чоловікам, коли вони так гарно мовчать, так тепло торкаються плеча, коли цілують в губи так солодко й пристрасно. Ох, чорт забирай, це все пастка! І я знову потрапила у неї, як дурна. 

Всі вони однакові. Всі. Занадто гарні, занадто переконливі, коли мовчать, і надто нікчемні, коли говорять вже потім, залишаючи мене одну, саму.

І я, хай йому грець, така розумна, сильна, незалежна, щоразу чомусь дозволяю їм ламати в мені все. От і Бернар не виняток. Може, навіть гірший, бо він був таким щирим, добрим, милим, і я чомусь подумала, що це вже не гра. Що нарешті я зустріла щось справжнє. Так, наївна дурепа зустріла справжнє кохання! Ох, як же смішно! Як гірко! Як наївно!

Ніхто не знає, як же я стомилася бути сильною. Стомилася усміхатися і робити вигляд, що в мене все добре. А насправді мені дуже самотньо, болісно і тоскно. Схоже, що я в житті тепер не шукаю чоловіка, а шукаю рятівника. А їх, гм, не існує. Іноді мені здається, що й мене самої вже не існує — тільки оболонка, жінка, яка вже не вірить у ніжність та кохання. І ніколи не повірить знову.

Я зітхнула, оперлася руками об пісок позаду і задерла голову, почала розглядати небо, де пролітали одинокі чайки. Сиділа так довго, дуже довго і багато думала. Добре, що небо почало хмуритися, неначе відчуваючи мій настрій, і сонце сховалося, а то б я точно обгоріла. І добре, що я не поїхала з Філіпом, бо не мала ні сил, ні бажання щось пояснювати, тим паче сидіти поруч із ним багато годин в одній кабіні, вислуховувати дурні жарти, коли на душі так паршиво. Або слухати, як він намагається вивідати, що сталося, бо я не була впевнена що не заплачу дорогою. А робити вигляд, що нічого не сталося, що це просто втома, просто зміна погоди мені не хотілося.

Я ввімкнула телефон лише тоді, коли вже почала навіть трохи мерзнути, і вирішила піти геть. І не для того, щоб відповідати на дзвінки чи переглянути стрічку новин, а скоріше, щоб хоч якось відчути, що я не зникла, що світ усе ще існує навколо мене, що хтось, можливо, надіслав мені повідомлення, наприклад Софі. Було дуже дивним, що вона не передзвонила і не поцікавилась, як доїхала її дорогоцінна інсталяція. Але замість знайомої бесіди у сповіщеннях серед звичних нагадувань і безглуздих сповіщень я помітила непрочитане повідомлення з незнайомого номера.

Номер був невідомий. Як і ім'я. Якийсь Антуан.

“Привіт”, — написав він кілька десятків хвилин тому. 

“Привіт”, — відповіла я зараз, і чоловік відреагував одразу ж, з'явившись в мережі.

“Як у тебе справи, Адель?” — запитав він. 

“Добре. А ти хто?” — машинально надрукувала я.

Відповідь прилетіла одразу:

“Я тебе кохаю, незважаючи ні на що!”.

Я вирячилася на екран із підозрою. Це що — жарт? Чи спам?

“А ми знайомі?” — швидко написала я.

“Звісно. Не прикидайся. Це знову якісь твої ігри? Я ж Антуан. Твій хлопець. Ми вже пів року живемо разом!” — написав цей чоловік якесь абсурдне повідомлення. 

“Вибачте, мабуть, ви помилилися номером”, — ввічливо написала я, а сама зітхнула з полегшенням. Адже цей чоловік точно помилився номером, бо жодного хлопця у мене не було. Принаймні зранку після розмови з Бернаром та його коханкою (гм, нареченою, слід називати речі своїми іменами!) в ресторанчику я була в цьому абсолютно впевнена. 

“Ні. Я не помилився. Це ти знову мене мучиш?! Робиш вигляд, що чужа?! Адель! Так далі не може продовжуватися!” — писав цей чоловік.

Я ледь не впустила телефон.

“Цікаво, звідки ви знаєте моє ім’я? І я вас зовсім не розумію. Про що ви говорите?!” — мені вже почала набридати ця незрозуміла і беззмістовна розмова. Це явно була помилка. 

“Добре, я бачу, ти все одно не бажаєш помиритися зараз, коли ми на відстані й трохи охололи після позавчорашньої сварки, — писав Антуан далі. — Але я завтра прийду до тебе. Дай мені ще один шанс, благаю! Адже я кохаю тебе!”.

Це була така нісенітниця, що я аж загигикала нервово, потім вирішила зупинити це безглузде перекидання сповіщеннями, і написала:

“До побачення! Я вас не знаю і знати не хочу! Це якась помилка!”

І вимкнула телефон. Бог із ним, із цим незрозумілим Антуаном та його проблемами! Хай сам розбираються зі своєю Аделлю. У мене своїх проблем купа!

Я натиснула «заблокувати контакт», вимкнула телефон і поклала його в сумку. Слід було йти на вокзал і повертатися додому.