Розділ 17

Розділ 17

Я  йшла вузькою стежкою, що вела до берега. Під ногами шурхотів, розсипаючись, пісок, а над головою розкинулося безхмарне небо — таке синє, що аж боляче було на нього дивитися. Сонце щедро заливало своїм світлом усе навколо — піщаний пляж, пофарбовані в біле човни, сріблясту піну прибою. Здавалося, світ усміхається — яскраво, безтурботно, щиро. А всередині в мене все ніби завмерло.  Я пообіцяла собі, що не буду думати про Бернара. Але ні про що і ні про кого більше думати в мене не виходило. Тому я старалася не думати взагалі. На самоті з морем це було легко. 

Море бачило на своїх берегах безліч людей,  гойдало їх на своїх хвилях, вислуховувало їхні  сповіді про різні нещастя, а декого з них навіть забирало з собою. От і зараз воно прислухалося і придивлялося до мене, я прямо фізично це відчувала. Роззулася і зайшла по кісточки у воду, стояла і пильно дивилася вдалину, немов очікувала, що зараз трапиться диво, і Бернар знову знайде мене. 

Повз мене проходили закохані парочки, родини з дітьми, дружні компанії, а я стояла непорушно, і відчувала, ніби море забирає потроху мій сум і розчарування. Шум прибою заспокоював, свіжий бриз куйовдив волосся. Бернар так і не з’явився, але, може, це й на краще. Ліпше розійтися зараз, адже чим довше тягнути, тим болючішим потім буде розставання…

Раптом пролунав телефонний дзвінок, від якого я здригнулася. Перша думка була, що це Бернар мене розшукує. Але коли я дістала мобільний з сумочки, то побачила на екрані ім’я Філіпа. Тут же до мене дійшло, що я мала чекати його в кафе. А натомість пішла, куди очі дивляться… Одразу прийняла дзвінок і винувато сказала:

 — Я знаю, що ти зараз про мене думаєш…

 — Як добре, що ти жива і здорова! — вигукнув Філіп. — Бо коли я приїхав і побачив, що тебе немає в умовленому місці, злякався, що тебе викрав якийсь маніяк…

 — Ні, у мене все добре, — сказала я. — Не хвилюйся, будь ласка…

 — Де ти? — стурбовано озвався він.  — Нам треба їхати, якщо хочемо потрапити додому до настання ночі.

 — Їдь без мене, — раптом несподівано для самої себе випалила я. 

 — Що? — Філіп, здавалося, був вражений. — А ти що, з Бернаром поїхала? 

 — Ні, — сказала я швидко, не бажаючи більше чути того імені. — Я сама приїду, вечірнім потягом. Захотілося ще трохи побути біля моря. Не турбуйся, завтра я буду вдома. Все одно попереду вихідні, на роботу не потрібно…

 — А, ну якщо так… — видно було по голосу, що він усе ж вагався. — Але тобі точно не потрібна допомога? Ну там, гроші чи ще щось… Я б краще таки забрав тебе, так буде безпечніше…

 — Все нормально, це ж потяг, а не автостоп, що може бути безпечніше? — я засміялася, хоча мені насправді й не було весело. Але не хотілося, щоб Філіп щось запідозрив, бо тоді б він не відпустив мене. А мені сидіти кілька годин і слухати всю дорогу його жарти ой як не хотілося! 

 — Ну добре,  — зрештою здався він. — Якщо  ти наполягаєш, то залишайся. Але може передумаєш? 

 — Все, в мене телефон розряджається, — я скористалася своїм улюбленим способом позбуватися надокучливих співрозмовників. — Бувай, Філіпе, легкої тобі дороги, завтра я подзвоню! 

Він ще щось бурчав у слухавку, але я вже відбила виклик і, подумавши трохи, взагалі вимкнула телефон…