Розділ 15

Розділ 15

Коли я розплющила очі, за вікном уже був яскравий сонячний ранок. Я кліпнула кілька разів… і зустрілася поглядом з Бернаром. Він уже не спав, лежав, підклавши руку під голову, дивився на мене і усміхався. 

 — Доброго ранку, — я не знала, що зазвичай кажуть у таких випадках, тому ляпнула перше, що спало на думку. 

 — Доброго ранку, ти така гарна, коли спиш, — промовив Бернар і обійняв мене. 

 — А коли не сплю, то не така гарна? — поцікавилась я. 

 — Коли не спиш, ти забагато розмовляєш, коли можна зайнятися чимось приємнішим, — і він накрив мої уста своїми…

***

Вийшовши на сніданок, ми зустріли Філіпа, який нічого не сказав про зникнення Бернара, тільки хитро усміхнувся. 

 — Коли ми поїдемо додому? — запитала я у водія. 

 — Дзвонила  хазяйка, попросила забрати якусь посилку для неї, вона буде опівдні, тож після того можна їхати. Ти з нами? — Філіп поглянув на Бернара. 

 — На жаль, мені треба бути в Парижі раніше, тож я замовив квиток на швидкісний потяг, — сказав Бернар, і я відчула, як моє серце ніби впало кудись вниз. Я ж сподівалася, що ми проведемо сьогоднішній день разом, а увечері, коли приїдемо, я наважуся запросити Бернара до себе… Виходило ж, що нам доведеться розлучитися прямо зараз. І хтозна, чи коли-небудь ми побачимося ще. Париж — велике місто, в ньому можна прожити усе життя і так жодного разу й не зустрітися. 

 — Ясно, — здавалося Філіп дивився на мене зі співчуттям. У мене зник апетит. Я піднялася з-за столу:

 — Вибачте, мені потрібно відійти. 

Залишила терасу кав'ярні, де ми снідали, пройшла трохи і зупинилася у внутрішньому дворику, де не було людей. Лише бездомний пес сидів під стіною будинку і дивився на мене, може, очікував, що я його погодую. Та, на жаль, в мене нічого їстівного з собою не було. Я розвела руками, і пес втративши до мене будь-який інтерес, розлігся на асфальті і заплющив очі. 

Раптом я почула чиїсь кроки. Озирнулася і побачила Бернара. 

 — Щось трапилося? — запитав він. — Виглядаєш засмученою. 

 — Та нічого, — я знизала плечима. — Просто захотілося подихати повітрям…

Повітря в цьому тісному дворику поряд зі сміттєвими баками, звісно, було сумнівної якості. Але це було єдине, що спало мені цієї миті на думку. Не скажу ж я: “Я пішла, бо мені боляче через те, що я для тебе була лише  пригодою на одну ніч, і зовсім скоро ти забудеш про моє існування…” Я б скоріше язик собі проковтнула, ніж сказала таке. 

 — Мені вже треба йти на вокзал, — Бернар притягнув мене до себе і поцілував. — Але я не хочу тебе загубити. Давай зустрінемося в Парижі. Сходимо кудись, в кіно чи ресторан. Як тобі така ідея? 

Я відчула неабияке полегшення. Здавалося, на моєму обличчі з’явилась дурнувата усмішка. 

 — Мені подобається ця ідея, — тихо відповіла, дивлячись Бернару в очі. 

 — Тоді давай обміняємося телефонами, — запропонував він. — Скажи свій номер, будь ласка. 

Я продиктувала йому номер свого мобільного, і Бернар заніс його у пам’ять свого телефона. А потім мій телефон задзвонив. 

 — Тепер і в тебе є мій номер, — усміхнувся він.  — Ходімо за столик, ти ще не допила свою каву... — він узяв мене за руку. — Ну що, до зустрічі в Парижі? — поглянув на мене ніжно.

 — Так, — усміхнулась я і розтанула під його поглядом. — До зустрічі…

Тоді я ще не знала, за яких несподіваних обставин відбудеться ця зустріч…