Розділ 13

Розділ 13

Кілька разів я дзвонила Софі, щоб розповісти про те, що все нормально, що ми приїхали, нарешті, в Жармань, і її дорогоцінна інсталяція вже в замовника, але художниця не відповідала. Гм. В принципі, було вже пізно. Вечір суботи. Можливо, вона зараз в театрі чи кіно, або має якісь інші плани на вечір, котрі не передбачають телефонних розмов…

“Отже, що ми маємо, дорога моя, Адель”, — говорила я сама з собою в своїй голові, підводячи деякі невтішні підсумки. Ніяк не могла заспокоїтися…

Ми їхали заселятися в готель у Жармані, і дорогою я мовчала, все розмірковувала: чому немає трупа? Де він подівся? Адже я точно його бачила, навіть торкалася! Господи, я бачила його кров на грудях! Він точно був там! А потім зник.

Дивні події цього дня втомили — хотілося лягти під ковдру, сховатися, заснути, а потім прокинутися зранку і зрозуміти, що цього всього не було, і це був лише сон. Але ж це не був сон! Труп мені не примарився! Я навіть торкалася його!

З іншого боку, якщо мерця немає, — то й немає проблем. Я можу спокійно переночувати і завтра зранку поїхати додому. А то й взагалі взяти квиток на пізніше і трохи поблукати по цьому містечку. Я багато чула про нього. Тут була знаменита Жарманська фортеця, яку можна було б відвідати, якби я була в нормальному стані. Може, ця прогулянка мене заспокоїла б?

Велике полегшення, що мерця так і не було виявлено у ящику, і хаотичні роздуми про те, що я божеволію, відійшли на другий план, коли ми почали заселятися в готель. Виявилося, що в місті проходив якийсь фестиваль якраз на території фортеці: чи то річниця її заснування, чи то святкування перемоги над якимось ворогом. Але номер у готелі залишився лише один.

— Що ж, поїдемо в інший готель, — знизав плечима Філіп, як завжди оптимістичний і веселий.

— Можете навіть не їхати, — сказав нам службовець на рецепції. — У другому готелі в цьому містечку всі номери заброньовано, нам навіть присилали людей із нього сюди.

— Що ж робити? — розгубилась я. — Їхати назад уночі? Ми досить втомлені. Я — то точно.

— В принципі, я можу переночувати у фургоні, — сказав Філіп. — Повертатися вночі не буду, бо втомлений, а втомлений і сонний у дорозі — це ризик потрапити в автотрощу. Краще висплюся, а зранку вже й поїду. Якщо хочеш, — звернувся він до Бернара, можеш ночувати зі мною в фургоні, а дівчина хай іде в номер.

— Напевно, так і зробимо, — кивнув Бернар, поглянувши на мене. — Ми з Філіпом переночуємо у фургоні. Ночі зараз теплі — думаю, все буде добре. Мені лише завтра слід з'явитися у філіал нашої страхувальної фірми. Я попереджав їх, що прибуду в неділю. Адже в понеділок маю повернутися назад, привіз термінові документи. Не на вокзалі ж ночувати чи на лавці в парку? — розвів він руками.

— У фургоні все одно затишніше. А ти, Адель, заселяйся в номер. 

— Мені якось незручно, — пробурмотіла я, але чоловіки вже рухалися до виходу.

Потім раптом Бернар повернувся до мене і сказав:

— Якщо дозволиш, я зайду на каву. Тобто на чай, каву пити вже пізно.

— Так, — сказала я, — можеш зайти.

Ця фраза так швидко вилетіла  з мого рота, що я не могла її зупинити! Адже одразу ж потім я зрозуміла, що таким чином дозволила чоловікові відвідати мене в готельному номері майже опівночі. Було близько одинадцятої, на вулиці вже стемніло.

Бернар кивнув і побіг за Філіпом, а я, підхопивши свою сумку, пішла на другий поверх у свій номер...