Розділ 12

Розділ 12

Місто Жармань було дуже мальовниче, хоч і невелике. Ми проїхали повз старовинний собор, пам’ятник якомусь історичному діячу і парк, по алеях якого дефілювали матусі з візочками і старенькі з собачками на повідках. 

 — Паркова, сорок вісім! — весело вигукнув Філіп. — Здається, ми приїхали!

Фургон почав стишувати хід і невдовзі зупинився біля чотириповерхового будинку, який виглядав старовинним, а може, й був таким. Він виліз із кабіни і підійшов до домофону, що висів біля дверей. Почав викликати нашого замовника. 

Я відчула хвилювання і мимоволі вхопила Бернара за руку. От зараз все з’ясується! Замовник відчинить ящик і побачить труп. Поліція, допити… Але треба мовчати, хай Софі все пояснює. Це її інсталяція, я тут ні до чого. І в ящик я не зазирала… Чи краще сказати — заглядала, але там нічого не було, крім атлантів? Як краще, щоб мені повірили?

Я поглянула на Бернара. Дуже хотілося йому все розповісти. Здається, це була слушна нагода. Але він, схоже, по-іншому зрозумів мій дотик до його руки.

 — Я дуже радий, що зустрів тебе, — схвильовано сказав він, зазираючи мені в очі. — Ти найкраще, що сталося зі мною останнім часом…

 — Я теж дуже рада, — відгукнулась я. 

І слушна нагода була втрачена. Бо Філіп повертався до кабіни. Поряд із будинком відчинилися металеві ворота, і ми в’їхали у двір. Там на нас уже чекав пан Роже — високий худий чолов’яга в окулярах, який після кількох слів привітання одразу кинувся до кузова. 

 — Все ціле? — підозріло запитав він, мало не обнюхуючи ящики. — Фігури не розбилися?

У мене перехопило подих. От зараз все і станеться… Як же пан Роже відреагує на труп? Закричить? Втратить свідомість? Здасть нас трьох у поліцію? Варіантів можна було придумати ще багато, та Філіп, ображено пробурчавши: “Ну, ми й не таке крихке возили, і все нормально було…”, відкрив кришку ящика — якраз того, де мав бути труп. Я знову мимоволі стиснула Бернарову долоню, але він тільки щасливо усміхнувся, видно, подумав, що це знак мого пристрасного почуття до нього.

Пан Роже зазирнув до ящика, пошурхотів там пінопластом і задоволено промовив:

 — Схоже, тут все в порядку, ану, відкрийте, будь ласка, цей…

Поки вони стовпилися біля другого ящика, я підійшла до вже відкритого і, затамувавши подих, зазирнула досередини. Всередині лежав атлант, його чорне обличчя різко контрастувало з білим наповнювачем. Трупа не було!

Значить, я щось наплутала, і він в іншому ящику!

Нервово стиснула кулаки і підійшла до всіх. Другий ящик пан Роже вже проінспектував, і з його задоволеного обличчя я зрозуміла, що і з цим вантажем усе гаразд. Отже, мрець точно у третьому!

Коли Філіп відкрив кришку, то раптом скрикнув і відступив на крок.

“От і все, почалося…” — приречено подумала я. 

 — Клята миша! — вигукнув Філіп. — І коли вона туди залізла!

 — Сподіваюся, вона не пошкодила інсталяцію? — стривожено спитав пан Роже. 

 — Та не такі в миші зуби, щоб гіпс гризти! — заявив Філіп. 

Проте пан Роже забажав витягти атланта на світло і, побачивши, що миша трохи надгризла фігового листочка, який прикривав “причинне місце” фігури, засмутився.

 — Добре, моя помічниця щось придумає, — зрештою сказав він.  — Вивантажуйте ці ящики і заносьте до будинку…

Поки Філіп і Бернар тягали ящики, я стояла біля фургону і дивилася на метелика, витатуюваного на своїй руці. 

“Може, я просто потроху божеволію? — думала я. — Інакше ніяк не пояснити всього того, що зі мною зараз відбувається…”